Анатолій Власюк - Інтуїція

12

Ми знову довго мовчали, і вже ніч заповнювала кімнату. Проте дівчина не поспішала включати світло, ніби боялась, що зі світлом зникне зв’язок, який встановився між нами.
- Але ж ви пам’ятали, якою була ваша мама. Це було її обличчя? - Я відчув, що це питання моє, я його довго виношував, долаючи шалений спротив чоловічка, що вселився в мене, бо відчував, що він хоче задати зовсім інше питання.
- Ми нічого дивного не відчували, - пожвавішала дівчина, ніби дякуючи мені за те, що я запитав саме так. - Вона постаріла. Звичайно, там не мед сидіти. Але основні риси обличчя збереглися і сплутати маму з кимось іншим було неможливо. Вона ж, коли дивилася в дзеркало, казала, що бачить зовсім іншу жінку.
Я хотів запитати в дівчини, а де ж тепер її мама, що сталося з нею, але стримувався, хоча злий чоловічок усередині мене безліч разів нашіптував мені це питання. Проте я інтуїтивно навчився долати його спротив і відчував, що це його дуже дратує. Я зібрав залишки волі, щоб не задати цього питання - принаймні зараз, коли між нами встановилась не просто довіра, а щось значно більше.
- Вам пора спати, - сказала дівчина, - вже пізно. Я вам приготую чай, який давала вчора. Мама казала, що цей чай їй допомагає забути те, що вона пережила, і позбавляє від жахливих сновидінь.
Вона вийшла, а я вже не годен був ні про що думати.
Я пив чай, а дівчина говорила:
- Пора вам відновлювати сили. Завтра погуляємо. У нас цілюще повітря. Мама швидко набралася сил.
Я вже майже засинав. Від неї віяло домашнім затишком. Вона підійшла до мене й поцілувала легенько в губи, ніби вітерець майнув.
- Спіть спокійно, - останнє, що я почув того вечора. - Якщо вам буде щось потрібно, гукнете, я в сусідній кімнаті.
Я заснув. Мені нічого не снилось. А коли прокинувся, захотів, щоб вона знову поцілувала мене в губи.

13

Я почував себе добре. Мені хотілося бачити її. Звичайно, це було великою легковажністю з мого боку, бо, перш за все, треба було думати, як захистити власне життя. Я не знав, коли востаннє закохувався і чи закохувався взагалі в своєму житті, але розумів, що точно закохуюсь у дівчину.
Коли вона ввійшла до кімнати у напівпрозорому голубому платті, з розпущеним каштановим волоссям, з усмішкою, що обеззброювала, я зрозумів: загинув.
Того дня ми були відвертими, як ніколи, розуміли одне одного з півслова, а, головне, могли довго мовчати, лише дивитися одне на одного, і нам було добре, і не треба було нічого пояснювати. Втім, категорично я можу говорити лише за себе, але мені здавалося, що й моя напарниця думає так само, як і я.
- До мами деколи поверталися уривки пам’яті, - розповідала Софія. Саме Софія, а не Соня чи ще якось по-іншому, і я розумів, що це ім’я - мудрість - найбільше личить дівчині. - Вона інколи згадувала такі деталі минулого, що я й сама забувала, що таке справді було, але з її допомогою відновлювала все в пам’яті.
Ми сиділи в тіні дерев біля будинку, оточеного лісом. Софія нагодувала мене чимось смачненьким, але я не смів запитати, що це було. У виховному закладі, мені стало зрозуміло, я втратив будь-який смак і тому зараз не міг відрізнити, грубо кажучи, картоплю від м’яса, хоча пам’ятав, що їв щось подібне в попередньому житті, ще до того, як став в’язнем чотириста тридцять першим.

14

- Були роковини Великої Серпневої комуністичної революції, - продовжувала Софія, і я знову не смів перепитати в неї, що то за революція відбулася така в країні, в якій я живу. - Мамі було погано, щось її гнітило, вона майже зовсім не розмовляла з нами. Такі напади депресії траплялись у неї часто, і я тоді давала мамі спокій. Як правило, все минало за якийсь день-другий, і мама знову ставала веселою й говіркою. Я поралася на кухні й не помітила, що мама вийшла з хати. Батько ще зранку, прихопивши з собою пляшку горілки, пішов на демонстрацію. У зв’язку з роковинами революції було два дні вихідних, і батько дозволяв собі так напитися, що нічого не пам’ятав. Я кинулася шукати маму, але було пізно, вона зникла.
Софія замовкла. Я не підганяв її з розповіддю, бо розумів, що спогади даються їй важко.
- Потім сусіди розповідали нам, що мама жбурнула каменюкою в якогось партійного функціонера, який стояв на трибуні. Її ж відразу схопили воїни революції, що охороняли парад, і кудись повели. Більше я маму не бачила. Тато потім звертався із запитами в різні інстанції. Десь через рік йому відповіли, що мама не пройшла належної реабілітації у виховному закладі, а тому її відправили на примусове лікування. Нам чемно порекомендували не турбуватися долею матері, а то нас можуть запідозрити в неблагонадійності й нелояльності до влади.
Запала гнітюча тиша. Шарик, пес, що гавкав тоді на пташку чи звірину, лежав біля мене і хотів було махнути хвостом, але передумав: мудрий пес розумів, що зараз краще не втручатися.
- Це я винна у тому, що мама зникла, - плакала важко й невимовно страждаючи Софія. - Нам сказали, що з примусового лікування ніхто не повертається, що там заліковують до смерті.
Я нічого не казав їй, лише пригортав до себе, цілував волосся й гладив її по голові, як маленьку дитину, якій не можна зарадити в горі.

15

Раптом щось сталось, і я не зрозумів що. Софія відсахнулася від мене, немов од прокаженого, стрімко підвелася й спочатку повільно, а потім усе швидше й швидше пішла до хати. Вона так і не оглянулася, хоча я дивився на неї і вона знала, що я дивлюся.
Злий чоловічок усередині мене задоволено потирав руки.
Мені було боляче, але не залишалося нічого іншого, як ретельно переглянути газети, котрі мені дали вчора і які я приніс із собою під дерево.
Газети були як газети: найгірших зразків радянського часу. Всі, хто поважав себе і щось тямив у журналістиці, з приходом демократії вже давно відмовилися від такого стилю. А тут складалося враження, що з часів додемократичної журналістики нічого суттєво не змінилося.
Мені було цікаво, як у театрі абсурду, читати рапорти трудових колективів про виконання й перевиконання виробничих завдань, статті на цілі сторінки про мудрість партії та її геніальних вождів, хоча зі словесної жуйки нічого не можна було второпати. Газети були різні, але стиль - однаковий, і кримінальна хроніка займала багато місця. Вироки, здавалося, за незначні провини, були суворими й одноманітними: розстріл і конфіскація майна, пожиттєве ув’язнення і конфіскація майна, скерування на примусове психіатричне лікування і конфіскація майна.
Можливо, за інших обставин я б уважніше читав газети і вони б справили на мене належний вплив. Але зараз мої думки витали навколо Софії. Що сталося? Чому вона так стрімко покинула мене? Щось згадала своє, чого мені не треба знати? Чи просто наші стосунки стали заходити занадто далеко і дівчина злякалася цього? Невже вона думає, що я здатний її скривдити?