Анатолій Власюк - Інтуїція

16

Читати газети мені стало нецікаво, бо завжди майже точно можна було спрогнозувати лише за першим реченням, про що далі йтиме мова. Я згадав, як колись нині вже покійний редактор газети, в якій я проходив практику, навчав мене, стверджуючи, що газета, власне, й повинна бути прогнозованою, як і її автори, а читач має право на те, щоб його не застали зненацька чимось таким, про що він навіть не здогадується. Мовляв, кожний має право відпочивати біля газети, а це дає газеті можливість існувати й бути завжди бажаною. Ми, молоді та ще крихкі пера, з іронією поставилися тоді до слів старого зубра в журналістиці, бо розуміли, що так писати не будемо. А тепер виходило, що слова редактора-вчителя збуваються, і вже нові учні, без мене і без таких, як я, точно виконують його вказівки.
Я почував себе зле, бо не наважувався піти до Софії й просто запитати в неї, що трапилось. Мені здавалося, що якщо я зроблю це, то можу назавжди втратити дівчину. Звичайно, це все були дурниці, але я тоді був у цьому впевнений.
Навіть Шарик, здається, з осудом дивився на мене, а коли я зустрічався з ним поглядом, то він навіть не збирався втаювати своєї ворожості до мене, хоча коли недавно поруч була Софія, показував свою щирість і навіть відданість мені.
Злий чоловічок, який вселився в мене, нашіптував, щоб я не рипався і спокійно сидів на місці, читаючи газети. Але інтуїція, можливо, на цей раз зрадлива, підказувала мені, що треба підвестися й піти до будинку, якщо я не хочу втратити те, що не повинен втрачати.

17

Я підвівся, відчуваючи силу, і Шарик, заохочуючи мене до більш рішучих дій, вдячно замахав хвостом. Я поволі йшов до будинку, хоча мені хотілося бігти, незважаючи на кволість. Я навіть уявив собі, як зараз просто підійду до Софії, обійму її, нічого не кажучи, поцілую, а там - будь що буде.
Мабуть, я йшов занадто тихо, як зрадливий кіт, бо Софія не почула мене. Зате я почув, як вона розмовляла з кимось по телефону.
- Богданчику, я завтра буду в місті, тобі нічого хвилюватися.
У слухавці щось у неї запитали, і Софія, трошки з напругою, як мені видалося, відповіла: “Так”. Я чомусь подумав, що невідомий Богдан запитав у неї, чи кохає вона його, і дівчина дала ствердну відповідь.
Усе так просто, а я мало не пошився в дурні. Вона кохає іншого. У ту мить я ще не знав, чи мені стало легше, чи набагато важче.
Що ж, тепер у мене не було сенсу таїтися. Все вирішилося саме по собі.
Я увійшов у будинок. Софія вже не розмовляла по телефону і намагалася не зустрічатися зі мною поглядом. Я не вдавав із себе ображеного, але намагався виглядати байдужим. Щось запитав у дівчини, вона однозначно і сухо мені відповіла, а потім пішла до себе. Я почвалав до своєї кімнати з наміром читати осоружні газети, щоб якось забити свої думки непотрібним, аби не думати про Софію. Але в мене це виходило занадто погано, і я відчував, що з кожною хвилиною втрачаю здоров’я у буквальному розумінні цього слова. Дівчина не виходила у мене з голови. Злий чоловічок нашіптував мені, щоб я пішов до неї, був чоловіком, розставив усі крапки над “і”, але я навіть не думав його слухати.

18

Час спливав повільно. Я лежав на ліжку і просто дивився у стелю, нічого не бачачи. Думки про Софію були невиразними, ніби тупий біль. Шарик лежав на підлозі біля ліжка і був всеціло на моєму, а не на її боці. Принаймні я так відчував, і щось подібне до злорадства народжувалося в моїй душі.
Наступив вечір. Софія покликала мене їсти. Я мовчав. Вона заглянула до кімнати, повторила запрошення, але вже так тихо і винувато, що мені стало шкода її. Проте я вирішив зіграти свою роль до кінця і сказав, що їсти не хочу. Вона постояла хвильку на порозі й вийшла, не знаючи, що має робити з вередливою дитиною, тобто зі мною.
А я твердо вирішив, що завтра ноги моєї тут не буде. Це було авантюризмом із мого боку, бо я прекрасно розумів, що якщо піду звідси, то стану легкою здобиччю нишпорок. Але й залишатися тут я не міг. Я вирішив цілком і повністю віддати свою долю в руки Богу, який, здається, зовсім не помічає людей, як це мені недавно приснилося, й не дуже переймається їхнім існуванням. Коли я був дуже злий, атеїст так і пер із мене, але в звичній ситуації я, звичайно, вірив у Бога, хоча церковні обряди були мені не до снаги.
Вже би мав прийти з роботи старий, і я би з ним поговорив, щоб не виглядати дурнем у цій ситуації. Але водій сміттєвізки десь затримувався і я подумав, що з ним могло щось трапитися.
Шарик пішов від мене, мабуть, шукати їжу, бо дружба дружбою, а їсти хочеться. Софії не було чути, і я заснув.

19

Я прокинувся серед ночі від шуму дощу за вікном. Блискавка раз у раз краяла небо і вселяла страх у серце.
Я швидше відчув, ніж зрозумів, що Софія шубовснула до мене в ліжко, тремтячи від страху чи холоду або одночасно від того та іншого.
- Що з тобою? - Я заспокоював її, як дитину, забувши про недавню образу. Хоча, в чому вона була винна? Хіба в тому, що говорила по телефону зі своїм Богданом?
- Я боюся грози і блискавки, - ледь прошепотіла дівчина, все більше притискуючись до мене і цілуючи, як ніхто на світі.
У ту ніч Бог завидував нам. Я вже й не пам’ятав, коли востаннє займався коханням. І в мене, звісно, нічого не вийшло. А Софія вмлівала від блаженства і казала, що з ніким їй ще так добре ніколи не було. Вона лагідно сміялася з мого невміння закінчити свою справу і казала, що наступного разу в мене все вийде.
Тієї ночі я спав сном дитини. А коли прокинувся, Софії поруч не було. Зате я почув голос старого, який порався на подвір’ї і розмовляв із Шариком, розповідаючи йому про своє нелегке життя.
Я відчував: щось трапилося. Вийшовши з будинку, я хотів було привітатися з водієм сміттєвізки, але не встиг і рота розкрити, як той сказав, щоб я йшов сам снідати, бо він уже їв, а Софії не буде, вона пішла до міста і вже більше сюди не повернеться.
Впіймати мить щастя і бути так жорстоко покараним! Навіть Шарик не розумів, як мені було тоді боляче.

20

Сьомий день і сьому ніч я жив без Софії. Без неї я жив і сорок років до того, коли не знав її, але тепер мені це давалося дуже важко. Я не знав, що з нею і де вона тепер. Звичайно, з нею не могло нічого поганого трапитись, я був у цьому абсолютно переконаний. Я думав про неї, здавалося, кожну хвильку свого життя, розмовляв із нею і знав, що вона мені відповідає. Це було божевіллям, але я не міг нічого з собою вдіяти.
Найбільше мені хотілося вірити в те, що Софія так само думає про мене, як і я про неї. Нехай не в такій мірі, але все ж. Це було дуже важливим для мене, але я не знав, чи справді все так і є.
Старий, мабуть, здогадувався, що трапилося між мною та Софією тієї ночі. Я мав би завдячувати водієві сміттєвізки за те, що він врятував життя чотириста тридцять першому. Мені було соромно, але навіть самому собі я не міг зізнатися в тому, що жодної вдячності не відчуваю. Це мене гнітило. Старий, здається, теж змінив свою думку про мене і вже майже не розмовляв зі мною. Він ішов ранком на роботу, коли я ще спав, і приходив пізно ввечері, коли я вдавав, що вже сплю, так що нам не доводилося робити вигляд, що ми задоволені існуванням одне одного. Правда, я думав, що батько Софії зі злості, коли зрозумів, що я переспав із його донькою, видасть мене режимові, проте намагався відкидати такі думки, як безпідставні.