Татьяна Лебедева - Бандерівка

— Я весь час думаю не про те.

— А ще й мати вирішила зателефонувати й дізнатися, чи погодилась ти.

— Серйозно? Ах ось воно що було!

Сльози у Богдани вже висохли, вона сміялась так голосно, що в кущах шарахнулась кішка, яка пробігала поруч.

* * *

У суботу в Богдани був робочий день. Вона встала рано вранці, швиденько почистила зуби, зав'язала волосся в гульку, одяглась, і, не снідаючи, вискочила з дому. На каналі вона одразу ж забігла в монтажку дізнатись, чи готов її сюжет, і потрапила на тривожну бесіду.

— Ти вже чула про цей жах?

— Сьогодні о четвертій ночі на Майдані була бійня. Беркут розганяв студентів. Їх били ногами, палицями, хапали й увозили. Ось відео. Вся бруківка закривавлена.

— Кажуть, їх там на Майдані залишалось чоловік триста, вони все одно вже розходились. Навіщо це було робити?

— Люди бігли рятуватись до переходів, сусідніх вулиць, їх там ловили і тягнули по асфальту. Тим, хто просто поряд проходив теж дісталось. Це просто звірство. Середньовіччя. Беззахисним людям палицями намагаються закрити рота!

Богдана ошелешено відкрила Фейсбук. Стрічка новин уже була переповнена роликами та посиланнями на свідків. Богдана дивилася, як чоловіки у чорному обмундируванні з щитами та дубинками жорстоко били мітингувальників, ті кричали, рятувались у Стели, камери тремтіли в їхніх руках. Їх усе одно наздоганяли, і зображення починало миготіти уривками чорного неба, землі, перекошених облич і зрештою уривалось. Потім хлопці й дівчата, загорнуті в прапори України, розповідали про скоєне, демонстрували садна, синці, порвані куртки. Вони були зовсім юні. У кінці одного з відео студентка закликала всіх вийти проти кривавого режиму. “Зараз почалася війна”, — закінчила вона свою промову.

Богдана зателефонувала Саші.

− Щось дивне коїться, — сказала вона йому. — Знаєш, я і гадки не мала, що в моїй країні може таке бути. Ми ж люди, ми не худоба, яку можна ганяти й бити. Нащо з цими студентами так? Вони просто намагались висловити свою думку. Я думала, що живу в демократичній країні... Беркут бив усіх без розбору.

− Богдано, будь ласка, не виїжджай зараз на Майдан.

Протягом години зателефонували мама з татом.

− Ти жива?

− Так!

− Чула, ви хотіли до Євросоюзу.

− Чому хотіли?

− А зараз хочете знову бути з Росією.

− ...

Цілий день на каналі обговорювали можливий розвиток подій:

− Януковичу кінець! Йому цього не вибачать!

− Усе це не просто так! Комусь було вигідно заварити кашу, щоб народ піднявся. Просто так бити беззахисних студентів немає сенсу.

Соцмережі гуділи. Руслана плакала й вибачалась, що її не було в той момент на площі і вона не змогла допомогти побитим митингувальникам. Вакарчук закликав схід і захід країни об'єднатись. Беркут виправдовувався, що діяв згідно з законом. Влада обіцяла розібратись і покарати винних у зловживанні владою.

З повними сум'яттям на душі , Богдана йшла коридором і раптом почула, як у підсобці хтось тихенько схлипнув. Вона заглянула в прочинені двері. Тітонька Люда, прибиральниця, сиділа в кутку на стільці , серед відер і швабр і плакала. Косинка з'їхала з голови на плечі , жінка намагалась її краєчком обтирати мокрі щоки.

− Тіточко Людо, — тихо покликала Богдана. — Що у вас трапилось?

− Ой, та нічого, таке...

− Я можу чимось допомогти?

− Ну що ти, дитинко, — вона усміхнулась. — Тут не мені допомагати треба.

Богдана не йшла.

− Давайте я вам чаю принесу?

Сльози знов залили лице жінки.

− У мене дві тисячі четвертого чоловік загинув, — сказала вона. — Теж на мітингу . Полишив мене з двома дітьми. Жодних компенсацій не виплатили. Ось згадалось ... А тепер сина побили.

Поступово у Богдани закипала кров. Її зовсім не надихали мітинги на Майдані. Швидше навіть навпаки, вона не вірила в них, не вірила в те, що таким чином можна щось змінити. 2004 року там стояла її мама й тисячі інших людей, і що? Зараз при владі злодій, країна розкрадена, економіка розвалюється. Дві тисячі гривень вважаються гарною зарплатою в регіонах, а більша частина України просто намагається вижити. Мітинги ні до чого не привели, нічого не змінили! Але її зачіпала несправедливість до людей, вона не могла спокійно дивитись на сльози ображених. Влада, яка не чує своїх громадян, — та що там не чує, ллє кров через критику та незгоду, — така влада не повинна існувати. Тільки не в її країні! Вона не хотіла бачити у своїй країні побитих студентів, матерів, які плачуть, чоловіків, котрі не мають змоги висловитись і мовчки задовольняються копійками за важку роботу. Так не повинно бути! Те, що сьогодні трапилось — неправильно!

Увечері Богдана зустрілась з Сашею і Васею. У напівтемному барі за маленьким столиком у куті один напроти одного сиділи два різних чоловіки. Один середнього зросту, худорлявий, охайно одягнутий і причесаний. Це був її майбутній чоловік. Інший височів над ним горою, розпатланий, у недбало накинутій потертій кожанці. Це був Вася. Голову його обмотували брудні білі бинти.

− Був сьогодні на Майдані, — розповідав він. — Стояв знімав на GoPro. І раптом раз — звідкилясь камінь, і мені в голову! Це добре, що не в тім'ячко, а просто лоба мені розсік.

− Там уже камні в хід пішли?

− Так, там усі дуже серйозно налаштовані! Люди обурені! — Вася збуджено стискав татуйовані кулаки. — На Майдані вже скандують “Революція!” та “Януковича геть!”. Зараз, як сказав Вакарчук, стоїть питання, де ми будемо жити: у вільній країні чи в тюрмі? Там же як усе трапилось: хотіли ялинку на площі поставити вночі, а студенти не дали. Ось їх і почали розганяти. А тепер зображення з'явились в Інтернеті, як Янукович вмочає в кров ялинкові прикраси і вішає на ялинку.

− Ну Януковича вони навряд чи так просто випровадять, — сказала Богдана. — Імпічмент, як мені пояснювали, дуже складна процедура, багатоетапна, практично неможлива.

− Проженемо, — усміхнувся Вася. — Ви чули, як мер Львова сказав, що усе місто вийде проти кривавої влади?

Він розмашисто налив собі колу в стакан і залпом випив.

− Не п'ю тепер алкоголь взагалі, — пояснив він. — На Майдані п'яні не потрібні.

У Васі відчувалась богатирська сила, пробуджена після тридцятирічного сну. Немов настав той час, коли старці дали Іллі Муромцю випити водиці, і він відчув у собі силу неміряну й обов'язок перед Батьківщиною. Тепер йому тільки потрібно було знайти свій меч під величезним каменем, і — уперед, здійснювати подвиги і залишати пам'ять про себе в літописах.