Татьяна Лебедева - Бандерівка

Наступного дня на Майдан вийшло півмільйона людей. Лідери з імпровізованої сцени оголосили загальний страйк у країні з вимогами відставки Президента й Кабінету Міністрів. Події розгорталися з небаченою швидкістю. За один день протестувальники встановили на площі барикади з матеріалів, привезених напередодні для установки ялинки, поставили десятки наметів й облаштували штаб у Домі профспілок. Саша бачив, як обличчя людей у місті раптом стали більш зосередженими й одухотвореними. Синьо-жовтий прапор з'явився не тільки у вікнах і на балконах, його було вплетено в коси дівчат, намальовано на обличчях, пов’язано на сумках, кожен другий автомобіліст чипляв його на свою автівку, а модниці фарбували нігті в блакитно-жовтий. Київ завмер, як струна в очікуванні рук музиканта. Чи виявиться він майстром чи черговим шансоньє?

* * *

Богдана і Саша виїхали ввечері на Майдан. Вони вийшли з метро й одразу потрапили в штовханину. Це нагадувало народне гуляння: жінки в українських хустинах співали національні пісні, дівчата усміхались і фотографувались, чоловіки кричали “Слава Україні! Героям Слава!”

− Візьміть гарячого чаю зігрітися! — кричали їм вісімдесятирічні старенькі, які прийшли на площу зі своїми термосами й бажанням допомогти, чим зможуть.

− Ні, дякуємо! Ми тільки з дому!

Саша й Богдана пробирались крізь натовп, до ланцюга міліціонерів, які охороняли Адміністрацію. З собою у них було два рулони туалетного паперу й плакат “Не бий!” Папером вони збирались обмотати собі руки й ноги як бинтами. У такому імпровізованому гіпсі вони хотіли стати перед Беркутом і пресою, протестуючи проти насилля. Біля входу на Банкову народу було менше, хтось пригнав сюди великий снігоприбиральний трактор. Він стояв без водія. Поряд крикнули: “Тут є трактористи?” Саша і Богдана пішли далі. Поруч з огорожею з міліціонерами розмовляло декілька людей. Вони намагалися пояснити охоронцям правопорядку мету й причини мітингу, схвильовані жорстокістю дій під час зачищення Євромайдану. Міліціонери не реагували, вони намагались навіть не дивитись на тих, що говорили. Пліч-о-пліч за залізною огорожею представники влади здавались непробивними, в усіх розуміннях цього слова.

Саша й Богдана обмотались папером і підняли свій плакат. “Не бий!” — тихе прохання припинити насильство, бажання відчувати себе людиною в рідній країні. Але тільки замість преси вони почули ревіння парубків у спортивних костюмах і масках. Вони бігли прямо на них. “Тітушки”, — шепнула Богдана. Їх було чоловік тридцять.

Заводій з важким ланцюгом кинувся до загорожі, розмітаючи все на своєму шляху. Інші зі шматками арматури дерлись до молоденьких беркутівців, кидали в них пляшки й петарди. Пляшки бились об шоломи, розбивались, обсипали обличчя осколками скла, петарди оглушували гуркотом вибухів. Трактор усе-таки завели. Він гарчав і, гойдаючись на величезних колесах, їхав на Адміністрацію. Тепер жертви ставали неминучими. Снігоприбиральний ківш напирав на живий ланцюг людей, відтісняв їх назад. Беркутівці хитались, але не відступали.

Широко відкривши очі, Богдана дивилась на все це й не могла поворухнутись. Саша тягнув її за руку, солдати штовхали в спину, а вона, наче приворожена, не могла зрушити з місця. Їй хотілось побачити все, нічого не пропустити. І хоча шалено зайшлося серце, вона не прихилила голови. Якісь чоловіки намагались побудувати свій кордон і прогнати тітушок. У мегафон прохали зупинити трактор. Хтось скочив на ківш і почав заспокоювати людей. І тут Богдана закашлялась, у неї здавило горло, в очах різко защипало. Перцевий газ. З боку беркута розпилювали газ. Саша вхопив її за плечі й потягнув у сторону метро. Десятки людей носилися навколо, голосили заглушуючи заклики з мегафонів, рик трактора і свист петард. Це були одночасно лють і жах. Перших поранених витягували на плечах їхні товариші. Найстрашніша сутичка, яку бачила до цього Богдана, — була бійка на шкільній дискотеці. Те, на що вона дивилась зараз, поставало жахом, який не міг існувати в сучасному цивілізованому світі.

На Майдані політики продовжували вигукувати мирні лозунги, а на Банковій вже стояли стовпи диму й перша кров капала на каміння бруківки.

− Я не хочу додому, — сказала Богдана, коли вони опинились у безпеці. — Зараз тут відбувається історія.

− Зараз тут відбувається божевільна бійня. На тій вулиці точно править не розум і не воля народу.

Повстання проти насильства, за цінність людського життя й свободу думки було вправно деморалізовано й перетворено у нелюдську агресію. Як заплямувати найсвятішу справу? Залити кров'ю. І десятки, сотні зображень з перекошеними від люті обличчями, з жилавими руками із запаленими пляшками та залізними ланцюгами, людей, які в дикій агонії атакували міліцейські кордони, вилилися у ЗМІ. “Це були найманці-провокатори, тітушки”, — знали Богдана, Саша і всі, хто стояли на Майдані. “Це кровожерливі вбивці, які забарикадували головну площу країни і які є небезпечними не тільки для України, але й для її сусідів”, — стверджували провладні канали. Так почалася інформаційна війна.

З того часу кожен день починався і закінчувався переглядом новин. Уся країна просиналась і тягнулась до телевізора й Інтернету. Усі чекали: що ж буде? Попереду зима й морози, а люди на Майдані не збиралися розходитись. Минали тижні. Минув місяць. Мітингувальників намагались розганяти — вони відстоювали свої позиції, і їх ставало тільки більше. Вони стояли навпроти один одного: народ і беркут. Чорна стіна у декілька рядів, прикрита щитами, і десятки наметів і похідних груб, від яких тягнуло запахом смаженого сальця. Вони вичікували: хто перший розпочне, хто перший підкориться . Але йти ніхто не збирався, сутички було не уникнути. І до неї готувались: виламували каміння бруківки і збирали в купи, запасались гасом і шинами, тренувались. Перемога чи смерть. Мови про перемир'я не могло й бути.

Богдана попрохала свою начальницю відправити її на зйомки репортажу про мітингувальників.

− Нащо тобі туди? — здивувалась вона. — Ти ж фешн-експерт, а там, кажуть, безробітні стоять, від них сечею несе!

− Та пішов цей фешн лісом, — усміхнулась Богдана. — Кому він зараз потрібен?

Богдана вистрибнула з мікроавтобуса на прилеглій до Майдану вулиці. Слідом за нею вийшов оператор. Далі довелось йти пішки. На ній було модне пальто у велику клітку, у руках брендований мікрофон. Десятиградусний мороз одразу ж пробрався під одежу й скував холодом усе тіло. Богдана здригнулася. Назустріч їй траплялись люди у ватниках, фуфайках, лижних костюмах. “Щось тебе дуже легко одягли!” — крикнула їй жінка, яка розливала каву. Богдана тільки усміхнулась і помахала їй рукою у рожевій рукавичці. Богдана приїхала сюди не заради роботи, а, швидше, щоб розібратись для себе: хто ці люди, котрі покинули роботу, комфортні дома, сім'ї? Заради чого вони живуть у палатках і як довго вони готові це робити? “Ми готові тут знаходитись і тиждень, і два, і три, — відповів їй чоловік із Закарпаття з довгими вусами і вишиванкою, яка стирчала з-під кожуха. — Я попрощався з усією сім'єю і приїхав сюди. Зі мною усе наше село, всього близько сотні людей. Ми вимагаємо відставки чинної влади”.