Татьяна Лебедева - Бандерівка

− Ні, ми сьогодні гуляти з ним ідемо.

− Він тобі хоч трохи сподобався?

Богдана задумалась. Тепер вона ясно уявила його трохи сором'язливе обличчя. Відчула, як він дивиться вглиб неї своїми блакитними очима. Цей погляд був, ніби спокійне ясне небо. Іноді так ідеш містом, все кругом мерехтить, метушиться, але, піднявши голову догори, раптом завмираєш причарований простотою і нескінченністю.

— Навіть дуже, — відповіла вона.

Вони знову гуляли. У шортах і майці їм все одно було спекотно. Вони пили холодну воду й обливали нею один одного. Їли полуничне й лимонне морозиво, від якого зводило холодом зуби. Плечі та обличчя в них поступово покривались засмагою, а волосся вигорало. Білі зуби блищали на сонці, як у голлівудських акторів. Вони робили селфі разом і тут же викладали в Інстаграм. Вони були однією з юних щасливих парочок, які літом заповнюють київські сквери та вулички.

У своїх прогулянках вони набрели на доглянутий парк. Від чітких зелених галявин пахло свіжоскошеною травою.

− Я раніше тут не був. Що це?

− Це новий меморіал жертвам Голодомору.

Саша з Богданою пройшлись алеєю до скульптури маленької дівчинки, що притискала до грудей колоски пшениці.

− За три колоски з колгоспних земель людей засуджували до розстрілу або саджали на десять років. Декілька мільйонів людей вмерло від голоду в Україні у тридцять другому — тридцять третьому роках. Знаєш про це?

− Щось трохи пригадую зі школи.

− Сталін вивозив з України все продовольство, робив запаси в Москві, експортував. Кажуть, там гори пшениці загнивали у засіках, — продовжувала Богдана. — А тут жінки варили одного зі своїх дітей, для того щоб прогодувати інших. Я бачила фотографії того періода, де люди прямо на вулицях лежали вмираючи. Дуже страшні картини. Не хотіла б я жити тоді. Верховна Рада визнала Голодомор геноцидом українського народу.

− Зачекай! Тобто Сталін свідомо морив голодом українців, так виходить?

− Не знаю, це одна з точок зору.

− Наскільки я пам'ятаю, тоді голод охопив весь СРСР. І в Казахстані, і на Кавказі. Був засушливий рік.

− Звісно, Росія не визнає Голодомору. Про це взагалі не можна було розмовляти до вісімдесятих років. І, мабуть, не тільки українці постраждали ...

− Але вони найбільше образились.

− А ти вважаєш, декілька мільйонів померлих від голоду не дають на це право? Cталін не дуже переймався народами. Переселяв цілими регіонами: Крим, Кавказ. Може, казахів та українців було занадто багато, щоб їх вивозити на інші території? Розумієш, тут люди надто волелюбні, звиклі до війни, тому й непокоїли Сталіна. Уся історія України — це боротьба за незалежність. Її землі постійно підкорювали то із Заходу, то зі Сходу. Українці весь час з кимось борються, то з панами, то з поляками, австро-угорцями, комуністами. Не хочуть ні від кого залежати: ні від тих, ні від інших.

Саша уважно слухав. Така рідна, братерська країна, але із зовсім іншою історією. Та що ми взагалі знаємо про них, крім сала, хохлів та Вєрки Сердючки? А от виявляється, у них глибока історична образа на Росію. А ми ж вважаємо себе їхніми благодійниками.

− І справді, завжди кимось ображені, — Богдана усміхнулась. — Якщо згадати українську літературу, яку вивчали в школі, — от нудьга! У ній завжди плачуться і жаліються на життя, мов усі пригноблюють, з усіх боків давлять, тиснуть. “Скрізь плач і стогін, і ридання” все життя. І як наслідок “душу й тіло ми положим за нашу свободу”. Свобода — головне, за неї українці ладні вмерти.

Обійшовши парк кругом, Саша й Богдана знову опинились на широкому проспекті. Дух минулого розсіявся. Тридцять другий рік залишився позаду. Знову поруч пролітали автомобілі, вивіски дорогих бутиків відлякували своєю неприступністю, і сучасні люди, ситі й гарні, поспішали у своїх справах. Однак важке враження десь глибоко залишилось. Наче якась убога навіжена пророкує наближення апокаліпсису, але на неї ніхто не звертає уваги.

Вони сіли за столик на відкритій веранді, від перехожих їх відділяв плетений паркан з яскравими квітами в горщиках. Замовили фреші.

— Ти вже гуляв увечері вздовж набережної? — запитала Богдана. — А завтра відкриття фестивалю вуличної їжі. Підемо?

— По-моєму, мені дуже пощастило, що ти зламала ногу, — відповів Саша. — Якби ти була без милиць, я б ніколи не наздогнав тебе!

Частина 2

Через півроку Саша освідчився Богдані.

Наприкінці листопаду він купив каблучку з діамантом. Охайний камінь легко витав у повітрі, утримуваний двома тонкими лапками. Маленька прозора краплинка, у якій відбивався весь світ. Саша хвилювався. Футляр з каблучкою зрадницьки випинав кишеню брюк. Не хотілося б, щоб Богдана зарано запитала, що це у нього там.

Саша очікував Богдану біля ресторану на Європейській площі. Трохи засніжило. Він переминався з ноги на ногу і напружено дивився у бік виходу з метро. З Майдану доносились лозунги мітингувальників щодо вступу України в Євросоюз. Повз ресторан час від часу проходили студенти, закутані в шарфи.

— Віри старим політикам уже немає. Вони нас кинули дев'ять років тому! Обіцяли золоте життя і нічого так і не зробили! Час уже послати їх!

— Не готова наша економіка до вступу. Ти розумієш, яка криза буде?

— Ну нічого, перетерпимо кілька років. Зате будемо у правовій державі жити, а не з бандюками.

Нарешті з'явилась Богдана. Вона летіла над запорошеною снігом бруківкою. Поперед неї стелився поземок, наче піна під ногами Афродити. Яскраво-салатовий капелюх стирчав над головою. Не озирнутись на неї було неможливо. Саша підправив зачіску: через мокрий сніг чуб звисав над чолом, і це його трохи нервувало.

— Привіт! — вони поцілувались.

У ресторані вони сіли біля величезного вікна. Знизу була батарея, Богдана присунула до неї свої змерзлі ноги і відкинулась на спинку стула. Вони зробили замовлення.

— Цей рік для мене був дуже дивним, навіть непередбачуваним , — почав Саша. — Стільки усіляких подій трапилось: я переїхав в іншу країну, познайомився з українцями, їхнім менталітетом. Пізнав багато нового. Я зустрів тебе! І з тобою моє життя стало зрозумілішим для самого себе... я побачив цілі, зрозумів свої бажання... І хоча подій було так багато, найцікавіше, найважливіше у нас попереду. — Саша опустив руку до кишені. — Я дуже сподіваюсь, що в нашому житті будуть зміни ...

Під столом він відкрив футляр з каблучкою.

— Ти про вступ України до Євросоюзу? — запитала Богдана. — Думаєш, це важлива подія?

Від несподіванки Саша завмер і навіть не уявляв, як повернути розмову у потрібне русло.