Татьяна Лебедева - Бандерівка

Коли він прокинувся, був уже ранок. Деякий час він ще лежав у постелі, перебуваючи під враженнями сну, який огорнув його, як щільне павутиння. У голові все кружляли уривки й деталі, бажаючи знову зібратись до загальної картини. Зробивши над собою зусилля, він встав і вийшов на кухню. Вона потопала в цигарковому димі. За столом, підперши голову рукою, сидів і дивився на нього Боря. Обличчя у нього було сіре й пом'яте. Перед ним стояла чашка, доверху набита недопалками. Він не спав усю ніч.

— Яєшню на сніданок будеш? — запропонував йому Саша.

Він відкрив холодильник, там було два яйця, розпочата упаковка сосисок і засохлий шмат твердого сиру.

— Я додому поїду, — почув він за спиною втомлений голос Борі.

— Добре.

— Свєтка мені писала, ми багато розмовляли... Вибачалась. Ти знаєш, коли ми познайомились в університеті, це ж вона перша почала за мною бігати. Каже, що одразу закохалась у мене, — він задоволено хмикнув.

Саша розігрів пательню, висипав на неї нарізані сосиски й розбив яйця. Він був радий, що все так добре і швидко скінчилось. Через декілька хвилин, поснідавши, Боря пішов і уніс з собою свій величезний пакет з речами.

* * *

Наприкінці зими, 18 лютого, вогонь і дим раптом звилися над Майданом, перетворивши цей маленький клаптик землі в пекло. Почалось те, до чого готувались попередні два місяці. Уряд вирішив силою зачистити Майдан, звільнити площу від наметів і мітингувальників. У відповідь протестувальники підпалили автомобільні покришки вздовж периметру барикад. Чад і гар заповнили морозне повітря, перетворивши білу зиму в чорне згарище. Язики полум'я то згасали, то здіймалися вище будівель, до неба, якого вже не було видно та яке теж не дивилось униз. Беркут займав барикади, майданівці запекло чинили опір. Летіло каміння, пляшки з вогнем, виносили закривавлених людей. Через пряму трансляцію в Інтернеті в реальному часі півсвіту дивилось, як потрапляють у тіла кулі і справжня кров б'є струменем на землю, як згорають у вогні руки й ноги, спини й обличчя, як під щитами з дорожніх знаків пробираються медики до поранених і самі падають підстрелені.

Богдана слухала новини й мовчала, тільки час від часу дивилася на Сашу величезними благальними очима.

— Збирайся, поїдемо, — сказав він.

— Нічого собі! — вона моментально підскочила з дивану. — Візьмемо шини й бинти.

— Ні! Тільки медикаменти й теплу одежу.

Дорогою вони заїхали в аптеку, купили перев'язувальні засоби і знеболювальне, потім в крамницю за батонами, ковбасою і сиром. З величезними пакетами у кожній руці, вони пробиралися старими вулицями до перекритого Майдану. Тітушки били автівки. Саша й Богдана бачили їхні чорні силуети, чули виск і дзвін розбитих стекол. У руках в тітушок дзвеніли ланцюги, свистіли бити. Було страшно. Сашко й Богдана звернули в двори й обережно пішли темними слизькими підвороттями на гуркіт вистрілів і помаранчеве марево.

Біля входу на Майдан у них забрали пакет з харчами і теплою одежею, медикаменти сказали віднести до Михайлівського собору. Там у трапезній монастиря відкрили пункт першої хірургічної допомоги.

І знову довга дорога темною вузькою вулицею. Не знаєш, хто зустрінеться тобі на шляху: чужі, свої. Поб'ють чи допоможуть.

Плитка біля входу в собор була забруднена кров'ю. Саша з Богданою зайшли в храм: навколо вівтаря на червоних килимах покотом лежали чоловіки, хто в овечих теплих кожухах, хто в тонких джемперах. Вони спали. Молоденький хлопчик з перев'язаною головою смикався і марив у сні. На стіні висів аркуш, де у стовпчик були виписані номери телефонів з підписом «приходьте ночувати». Номерів було багато.

У самій трапезній просто під іконами стояли операційні столи, крапельниці й медичне обладнання. Більшість столів було зайнято Працювало більше десятка лікарів і медсестер. У куті були звалені медикаменти, які приносили кияни.

— Ви тільки скажіть, що вам треба, чого не вистачає? — підійшла Богдана до одного з хірургів.

— Скальпелі, голкотримачі, ножиці, кисень, очні краплі, кетанов, — він перераховував, а Богдана записувала, інші медики теж підходили й підказували.

Богдана опублікувала пост у Фейсбуці зі списком ліків і закликом допомогти постраждалим. Їй тут же зателефонували кілька людей. «У Михайлівський собор, швидше, камон!», — кричала їм у слухавку Богдана. Люди снували навколо, як у величезному мурашнику. Вони заходили, пропонували допомогу, йшли. Їх було сотні. «Я психолог, я можу допомогти?» — питала поруч жінка. Її проводили до приміщення з пораненими. Богдана бачила знамениті медійні обличчя. Вони тягали воду, встановлювали ліжка, розбирали ліки.

Сашу попросили відносити респіратори і роздавати на Майдані. Богдана поцілувала його.

— Будь ласка, доживи до весілля! — посміхнулася вона.

— Будь ласка, чекай мене тут, нікуди не йди, — попросив він.

Богдана спочатку допомагала сортувати ліки, але сидіти в безпечному місці в такий складний час вона не могла. Богдана теж взяла кілька респіраторів і вийшла з монастиря.

Спалахи від запалених шин освітлювали дорогу й робили чорні тіні біля стін будинків ще більш зловісними. Здавалося ось-ось звідти вискочать молодики з арматурою і почнуть трощити все на своєму шляху. З прилеглої вулиці повернули два чорних джипа із заляпаними снігом номерами і зупинилися біля узбіччя. Богдана відступила в тінь і притиснулася до стіни.

— Вивантажуймо тут! — крикнув один з водіїв.

Дверцята другого джипа відчинились і з них вилетіла мініатюрна жінка в короткій норковій шубці. Вона витягла з багажника дві великі покришки та, не роздумуючи, притиснула їх до коштовного хутра, і понесла в бік Майдану. Чоловік теж вийняв зі свого багажника кілька шин і пішов слідом за нею.

Уже біля барикад Богдана побачила, як виводять поранених. Молодий хлопець з пробитою головою, з якої цибеніла кров, чіплявся закоченілими пальцями за свого провідника і повторював, що зараз може втратити свідомість. Супутник запевняв, що все буде добре, що йому допоможуть. А слідом за ними виносили мертве тіло.

— Куди? Що з ним робити? — виторопивши повні жаху очі, кричав ще зовсім юний хлопчик років шістнадцяти.

— Поки до Михайлівського, а там вирішать, — відповідав крізь стиснуті зуби широкоплечий чоловік у військовому.

За ношами побігли журналісти та співчуваючі. Богдана дивилася їм услід. Ще вчора сюди приходили робити селфі, а сьогодні тут вмирають по-справжньому. Хтось ще чекає його вдома і навіть не може уявити, що в мирний час людина може загинути в бою.

Біля входу на Майдан на помості стояла дівчинка, загорнувшись шарфами, вона пропускала всередину тільки дорослих чоловіків, віддавала команди, куди треба йти і що робити. На її серйозному, перемазаному гаром обличчі очі здавалися величезними і блискучими, як прожектори.