Татьяна Лебедева - Бандерівка

— Саш, — повисла пауза. — Я сьогодні в беркутівця кинула коктейль Молотова, у нього обличчя горіло й руки. Я спотворила людину на все життя. Можливо, і не одну. Але цього я чітко бачила, як він бився і кричав. Саш, я боюся, що мені Бог не простить.

— Якось я розмовлял з одним греком про Бога... І він сказав, що Бог посилає важкі обставини, щоб люди згадали про нього, звернулися до нього за допомогою. Можливо, ми забули про Бога? Настав час звернутися? А там вже, як сказав мені цей грек, Бог прощає, допомагає... Так що він тобі простить, обов'язково! Правда!

Саша взяв її за руку.

— А мене, знаєш що непокоїть? Як боротьба проти агресії перетворилася в лють і сама змітає все на шляху. Як хороші добрі люди несподівано почали вбивати один одного.

Вони обидва замислились.

— Саш, у мене зараз такий розбрід в думках. Взагалі не можу зосередитися, — Богдана відпила трохи кави. — Але я впевнена, що ми там воювали за правду, що загиблі там — герої.

— Ніхто і не сперечається з цим. Я захоплююсь українцями, у них героїзм в крові. Я сам ще не розібрався у своїх думках і почуттях. Просто те, що я бачив сьогодні — це середньовіччя, такого не повинно бути. Люди не повинні вирішувати проблеми таким способом. Інакше вбивство стає виправданим! Розумієш? Коли ми говоримо, що він правий, що когось убив, ми відкриваємо скриньку Пандори, і тоді вже низку смертей зупинити дуже важко. Убивство, стрільба, військові дії не повинні бути законними, ні в якому разі. Розумієш, що тоді почнеться?

Коли вимкнули світло, і кімнату заполонив морок, Богдану знов, як хвилею, накрило тривогою. Нестримним потоком образи поставали у її свідомості. Образи були нескладні, нелогічні, вони спалахували і пропадали, змушуючи тіло здригатися, а серце частіше битися. Червоне зарево, перекошені обличчя, люди, які горять живцем. Довге волосся обмотувалось навколо шиї і душило її. Вона сильніше хапалася за Сашину руку. Відчувала його м'язи і заспокоювалася. Він спокійно дрімав, Богдана чула його рівномірне дихання. Отже, все добре; отже, світ ще не скотився в прірву; отже, завтра буде новий день.

— Богдано, мені здається, у тебе температура. Ти палаєш, — Саша прокинувся і помацав її чоло.

— Уранці все пройде, на мені заживає, як на собаці.

— У мене є якісь порошки. Я зараз принесу, — Саша піднявся і почав ритися в аптечці.

Богдана відчула, як її заполоняє ніжність. Вона залоскотала їй живіт і кінчики пальців на ногах. Її чоловік, надійний, розумний, гарний, турботливий. Вона дивилася, як він рухається по кімнаті.

Широкі жилаві плечі впевнено розправлені, рухи м'які, мружиться після сну.

— Будь ласка, будь зі мною завжди, — прошепотіла вона.

Він не почув, він заварював порошок.

— Ти щось сказала?

— Я зрозуміла, наскільки ти мені потрібен. Ти краще за всіх, кого я коли-небудь знала, — сльози повільно поповзли по гарячих щоках.

Він підійшов і провів довгими сильними пальцями по її спутаному волоссю.

— Що б не сталося, я завжди поряд.

Вона поцілувала його руку.

— Чому ти такий хороший?

— Я кохаю тебе!

Лавина всередині неї прорвалася, і Богдана заплакала, голосно схлипуючи і розмазуючи мокрі сльози по Сашиних щоках. Він тримав її міцно і гладив по гарячій шкірі, поки вона не заспокоїлася. Її тендітне тіло здригувало в його руках і пригорталося все сильніше й сильніше. Коли вона схлипнула востаннє, Сашко поклав її в постіль, але вона не хотіла відпускати його. Її губи утикалися йому в шию, а гаряче дихання обпікало обличчя. Він обійняв її під ковдрою, майже голу і піддатливу. І вона зітхнула на всі груди, відпустивши тривогу і розчинившись у ніжності.

— Я кохаю тебе, — повторювала і повторювала вона.

* * *

Київ агонізував кілька днів. Через чорний дим день на Майдані і навколишніх вулицях перетворився на ніч. Попіл лягав рівним шаром на будинки, машини, білий сніг. Веб-камера з центру міста транслювала випалену пустелю, чорну воронку, котра диміла і в центрі якої піднімалася вгору біла стела Незалежності з фігуркою берегині нагорі. Снайпери стріляли на ураження. Десятки чоловіків уже було вбито, трохи пізніше їх назвуть «Небесною сотнею», оплачуть і зведуть у ранг героїв. Списки зниклих безвісти і поранених щогодини зачитувалися на всіх телеканалах. Борю було поранено в око гумовою кулею. Поки лікарі не наважувалися робити які-небудь прогнози, чи зможе він знову бачити. В операторів та журналістів цілеспрямовано стріляли: в око, руку і по червоному вогнику камери, виводили їх з ладу. Преса стала центральним персонажем подій. Засоби масової інформації надихали людей на боротьбу проти чинної влади або налаштовували проти революціонерів. Одні канали показували протестувальників як героїв, інші стверджували, що воюють там проплачені Заходом найманці, злочинці та безхатченки. Російські піарники обзивали їх майдаунами, майданутими, і вся Росія бачила в них фашистів і бандерівців, які зрадили ідеали Великої Вітчизняної війни та слов'янського братерства. Мовляв, вони продалися Америці, яка мріє виставити на території України ракети, націлені на РФ. Преса стала головним знаряддям розпалювання інформаційної війни не тільки між Росією й Україною, але й між окремими українськими територіями. І поки кияни ще сміялися, читаючи статті в Інтернеті, гортаючи стрічку у Фейсбуці, намагалися сперечатися зі своїми знайомими з Москви, Донецька та Криму, поки ще не передбачали, у що можуть вилитися коментарі ведучих новин до кривавих зйомок з Майдану Незалежності. Зараз Київ був стурбований своїм героїчним протистоянням. Він обігрівав, годував та лікував бійців, мріяв про відставку Януковича, стояв у заторах через закриття метро, щохвилини перевіряв оновлення новин і плакав, проводжаючи кожного загиблого. Тисячі людей єдиним поривом співали гімн України на площі під час затишшя і ставали на коліна в молитві за сьогодення і майбутнє країни.

Саша теж відчув цей емоційний підйом, що об'єднав тисячі українців. Самовідданість і жертовність людей торкала до сліз, до клубка в горлі. Його колеги несли свої гроші на допомогу майданівцям. Богдана відкрила банківський рахунок і регулярно отримувала на нього від своїх друзів і підписчиків перекази, на які купувала їжу та ліки. Київські бабусі піклувалися у своїх квартирах про іногородніх поранених. Так на тлі агресії з особливою силою спалахнула людяність.

І тим неприємніше було Саші отримувати дзвінки з батьківщини. Мама плакала і просила його поїхати з «этой Бендеровщины». А брат надсилав ролики з Ютуба, на яких юні нацисти маршували по Хрещатику і кричали: «Москалів на ножі».

— Дай-но я подивлюся, — сказала Богдана. — Мені здається, я знаю, звідки це відео. Рік тому, минулої зими, футбольні фанати Ультрас влаштовували мітинг на підтримку сім'ї Павличенко. Це гучна кримінальна справа: батька та сина заарештували нібито за вбивство судді, який незаконно позбавив їх квартири. Ультрас виступали за їхнє виправдання. Це марш футбольних хуліганів Хрещатиком. Пам'ятаю, я тоді зустрілася з купою цих підлітків у метро. І так, ця купка фанатів — націоналісти, тоді вони своїм маршем шокували Київ.