Татьяна Лебедева - Бандерівка

— Давай заберемо Харлея собі.

— Так, звісно, заберемо! — зразу ж погодилася Богдана.

* * *

Після закінчення трауру Богдана одягла на голову вінок з яскравих квітів, вишиванку і велике червоне намисто. Сьогодні був день весілля з Сашком. Життя потихеньку йшло собі. Тільки завдяки любові продовжувалася людська цивілізація, відбудовувалися міста, звучав на вулицях дитячий сміх. Любов перемагала знову смерть.

На одинадцяту ранку призначено розпис у РАЦСі. Богдана обрала національне українське вбрання, тому що за останні кілька місяців раптом гостро відчула, як сильно любить свою батьківщину, як пишається своїм гордим народом. Переживання за країну зробили її патріоткою, як і тисячі інших українців.

Було тепло. Весна вступала у свої права. Сліпуче сонце розвіяло важкі хмари, що висіли всю зиму над містом, і розвіяло залишки чорного диму. Саша і Богдана проїхали на таксі повз Майдан. Городяни прибирали площу: підбирали каміння і зносили їх у загальну купу, підмітали сміття і відмивали від гару і кіптяви кам'яні плити будівель і постаментів. На загальноміський суботник вийшла і молодь, і люди похилого віку. Яскраві весняні пальта і куртки розфарбували випалений смертю Майдан; як квіти, що пробилися крізь затоптану землю, вони стверджували: тут буде життя! Богдана висунулася у вікно, маленький хлопчик, тягнувший пробитий кулями дорожній знак, посміхнувся і помахав їй рукою.

— Привіт, новий Києве! — закричала Богдана і помахала у відповідь.

Церемонія була стриманою і швидкою. Саша і Богдана обмінялися обручками, поцілувалися і вибігли на весняну вулицю. Повітря дихало теплою вологою і передвістям швидкого відродження природи. Над головою свистіли птахи, які перші прилетіли додому.

— Як добре, що наше життя починається в новій країні! — сказала Богдана. — Ми будемо дуже щасливі!

— Ми будемо щасливі завжди і скрізь, якщо будемо разом! — відповів Сашко.

— А ми і не будемо розлучатися! Нащо нам це? — пролунав у відповідь її голос-дзвіночок.

І вони побігли по калюжах вниз по провулку, по слизькій бруківці, між старими будинками стародавнього міста, повз відкритих після революції магазинів і кафе. Дорога вивела їх до Хрещатика, а там і до Майдану. І Богдана заткнула за пояс поділ спідниці і взялася за мітлу. А Саша почав розбирати барикади. Він перетаскував мішки з піском разом з українськими хлопцями, чубатими, з блакитно-жовтими і червоно-чорними стрічками на одязі. Сонце припікало так, що довелося скинути куртку і загорнути рукава. На руці у Саші оголилися два переплетених орнаменти татуювання, які символізували для нього російське та українське.

Харлей лежав на тому ж місці, біля дошки з фотографіями «Небесної сотні». Але сьогодні, побачивши Сашка і Богдану, він завиляв хвостом. Богдана обняла його і погладила по обвислій, брудній шерсті , поцілувала в ніс. Він з'їв сосиску з її рук. А ввечері, важко переступаючи слабкими, знесиленими від голоду ногами, він пішов за ними додому.

Частина 3

На початку березня маєток поваленого президента Януковича повернули до держвласності і відкрили для відвідувачів. Туди валкою ринув народ. Усім було цікаво подивитися на царське оздоблення палацу, величезний сад і зоопарк з екзотичними тваринами. Цю садибу тут же охрестили «музеєм української корупції» за те, що була куплена незаконним чином і, головне, за те, скільки мільйонів щодня витрачалось на її утримання. Це дійсно був палац! Величезні зали прикрашені ліпниною і золотом, фресками і дорогими картинами. Широкі сходи, застелені килимами, вели в королівські покої. Химерні ліфти спускали гостей в розкішну вітальню і наповнену найсучаснішою технікою кухню. І все це потопало в блиску золота. Навіть прес для паперів у кабінеті Януковича був вилитий у натуральну величину золотий батон. Потім цей батон, розтиражований ЗМІ, стане символом незаконного багатства і культурного несмаку старої влади.

Журналісти бавилися, відпочиваючи на ліжку екс-президента, риючись у його гардеробі, уявляючи, як він приймав джакузі і засмагав у солярії. Люди раділи, десятки тисяч денних відвідувачів скакали по пеньках, на яких Янукович скидав вагу, годували його павичів і шукали легендарний золотий унітаз.

А саме цього часу на позачерговому засіданні Ради Російської Федерації було прийнято рішення про введення російських військ на територію українського півострова Крим з метою захисту російськомовного населення від "фашистської хунти", яка захопила владу в Києві. Це було мов грім серед ясного неба. Українців нібито застали зненацька посеред весільного бенкету. Київ притих в очікуванні скорої війни з Росією. І знову кожні п'ять хвилин оновлювалися новини в мобільних телефонах. “Що ж відбувається? Що там ці кримчани творять? Кого і від чого треба захищати?" — запитували один одного. Ще не повністю сформований новий український уряд не діяв. Люди могли тільки дивитися ролики на Ютубі, де люди в чорних масках і військовій формі захоплюють державні будівлі, кримчани виходять на вулиці з російським прапорами, а кримський "беркут" отримує російські паспорти.

“Будь ласка, не треба війни!» — благали інтернет-блогери.

Росія хотіла забрати Крим, кримчани влаштовували мітинги за приєднання до Росії. Родичі телефонували Саші і розповідали, що півострів історично належить Росії. Було піднято амбарні книги, і за ними встановлено, коли і при яких обставинах Хрущов передав Крим Україні. І цей акт передачі оголосили незаконним. Саша намагався не сперечатися. Він лише відчував, що з боку РФ цей крок у момент політичної нестабільності сусідньої держави й абсолютної недієздатності української армії — був дуже підступним; що у світі, де кордони держав мінялися десятки разів, одностороння відміна угоди створює жахливий прецедент.

І ще більше загострилися відносини як між Росією і Україною, так і всередині цих держав. Ворожі перепалки із взаємними образами заполонили соцмережі. Батьки і діти, кращі друзі, закохані переставали розмовляти. Кожен хотів щось довести іншому з допомогою взятих з телебачення та газет пропагандистських гасел, бездоказових роздумів псевдофахівців і придуманих піарниками образ.

“У нас зараз такий мітинг на роботі був, — писала Саші знайома з Волгограда. — Збирали і розповідали, як у Львові бандерівці до смерті закатували керівника відділення КПРФ. А по ТБ зараз показали, як у Києві на двері квартир, де живуть росіяни, вішають листівки "тут живе москаль"... А ти зовсім інше розповідаєш". Саша намагався пояснити, що українці доброзичливі, що це все роздуті поодинокі факти, а можливо, і свідома провокація. Але йому ніхто не вірив. І Саша — корінний росіянин, котрий виріс на патріотичних піснях і фільмах, на віршах російських поетів, який пам'ятав з дитячого садка "З чого починається Батьківщина", раптом усвідомив, що Батьківщина може брехати, свідомо і нахабно. Причому обманювати мільйони своїх же громадян, які обожнюють її. Батьківщина, яку ніколи і ні за що не можна зраджувати... Коли втрачено довіру в сім'ї — люди зазвичай розходяться. Коли втрачено довіру до Батьківщини, що робити?