Татьяна Лебедева - Бандерівка

* * *

Саша повернувся до Михайлівського собору за наступною партією респіраторів. Богдани там вже не було. Він зателефонував їй, але зв'язок "лежав". Певне, його відімкнули спеціально. Сашко почав розпитувати, хто і де бачив Богдану останнього разу. Він показував її фото на телефоні, але люди навколо були настільки втомлені і зайняті своїм, що ніхто не запам'ятав одну з тисячі дівчат, яка проходила повз.

— Уже десятки зниклих, а незабаром будуть і сотні, — відповів йому прищавий студент-медик з не по-юнацьки серйозним поглядом.

Жінка, яка видавала респіратори, сказала, що начебто ця дівчина підходила до неї.

— У неї ще такі рожеві пухнасті рукавиці?

— Так-так, це вона!

— Взяла маски і понесла їх на Майдан.

Це було так схоже на неї: полізти в саме пекло! У Саші пульсувало у скронях. Тільки що він бачив там, за барикадами, смерть і нічим не стримувану людську агресію. Некерована лють не розбирала правих і винуватих, вона змітала все на своєму шляху і калічила людей направо і наліво. Богдана думає, що вона сильна, що вона може все сама, але насправді вона маленька тендітна дівчинка. Вона надто імпульсивна і наївна, щоб тверезо оцінювати ситуацію. Тільки б не було пізно!

— Ей, якщо ти туди, візьми з собою ще маски! — крикнула йому жінка.

Але він уже нічого не чув, серед людей очі шукали тільки її! Саша насилу пробирався крізь натовп бійців, які відступали. Вони відходили, ховалися за мішками з піском і снігом, перегруповувалися і знову йшли в наступ. У них були картонні щити, пращі з камінням і палиці. "І так вони проти армії?" — думав Саша. Його спіймав за руку командир сотні.

— Не лізь раніше часу! Слухай команди!

— У мене там дівчина, мені треба її знайти.

— З Інститутської працює снайпер! Висунешся — тобі кінець!

Саша вдивлювався в обличчя, ледь помітних в тумані від димових гранат, але в чорних тінях від спалахів полум’я роздивитися щось було важко. Він перебігав від укриття до укриття, за якоюсь залізною бочкою хлопець, не питаючи, накинув йому на голову каску. Багато хто був у крові. Тричі Саша перетнувся з одним медиком, який витягував поранених. У його погляді був спокій.

Саша був вже на іншому боці Майдану, коли побачив мокрих бійців, які відступали. З їхнього одягу стікала вода, на волоссі застигли крижані бурульки. У гарячці вони ще не відчували холоду, хоча одяг вже задубів на морозі. Попереду диміли затушені барикади.

У цей момент Саша почув крик про допомогу. Він озирнувся. Зовсім молоденький хлопчик у строкатій сноубордистскій куртці лежав на спині за купою каменів. Він тихо плакав. Йому було прострелено ногу.

— Брате, тебе зараз заберуть лікарі. Все буде добре!

— У мене дуже гаряче в нозі! Я не можу встати.

— Звідки ти?

— З Києва.

— Ти сьогодні вже будеш вдома, приймеш ванну і заснеш в ліжку.

— Я боюся, сюди не доходять лікарі, — очі у нього були сірі, дитячі.

— У тебе є, під чим сховатися?

— Он там щит.

Сашко звалив його собі на спину, прикрив щитом і короткими перебіжками між укриттями потягнув до Будинку Профспілок. На півдорозі його зупинили медики. Будинок Профспілок горів. На великій чорній будівлі танцювали помаранчеві квадратики вікон, зловісними рожевими відблисками відбиваючись на величезному екрані, встановленому на стіні. Екран плавився і поступово темнів, а вогонь розгорався тільки сильніше, захоплюючи нові поверхи.

— Там поранені! — говорили медики. — Ми не встигаємо всіх винести з верхніх поверхів. Там десятки людей! Нам потрібна допомога.

Саша побіг до Будинку Профспілок. Він бачив, як з вікна на шостому поверсі посипалося скло. Потім у вікні з'явилася постать чоловіка. Він забрався на зовнішню сторону підвіконня і там стояв, тримаючись за стіну. Хтось схопив обгорілий намет. Саша допоміг розгорнути його, і намет напнули, як батут.

— Стрибай! Стрибай!

Але чоловік не наважувався. Від стін відпадали величезні шмати штукатурки, з-за величезної температури вибухало скло, з даху летів розплавлений бітум. Все це падало на голову Саші й іншим людям. Хлопець не стрибав — боявся. Тоді один з мітингувальників у цивільному став підійматися планками, що залишилися від згорілого екрану, вгору. Він злазив стіною на шостий поверх, як професійний альпініст. Всі дивилися вгору, не відриваючись.

— Я не знав прекраснішого моменту, — сказав задумливо боєць у віці.

Альпініст подав руку завислому на краю підвіконня хлопцеві, і вони разом почали спускатися вниз. Коли до землі залишалося кілька метрів, вони стрибнули на розстелений намет.

Саша знайшов Богдану ще через півгодини. Вона сиділа за сценою, прямо на снігу, змерзла, скорчена під чиїмось величезним бушлатом.

— Богдано! Ти тут! — чомусь тільки зараз горло здавило комом і захотілося плакати.

— Коханий! — вона протягнула руки. — Мене оглушило гранатою. Дуже боліла голова. Але зараз уже краще.

— Нарешті я тебе знайшов! Ти можеш іти?

— Думаю, що так.

Він підняв її і обійняв. З одного боку її куртка і джинси були мокрими. Сашко заходився розтирати її тіло й руки. Потрібно було терміново додому, щоб вона не захворіла.

— Як же я хвилювався за тебе! Богдано, я прошу, я благаю тебе більше ніколи так не робити! Я пережив найболючішу годину у своєму житті!

— Пробач, що я не дочекалася, — Богдана притиснулася до Саші, її тіло тремтіло як у пропасниці.

Коли вони йшли, стрілянина вже стихала, горіла тільки одна барикада, інші димілися густими чорними стовпами. Повстанці відступили, але не програли. Попереду було ще кілька днів запеклого протистояння, ще багато відлетілих на небо душ.

Квартира Саші знаходилася поблизу. Один з автомайданівців докинув їх туди. Саша роздягнув Богдану і поставив під гарячий душ, а сам пройшов на кухню. Увімкнув чайник. Всю дорогу Богдана була незвично мовчазна. Спочатку Саша думав, що вона задрімала в машині, але вона не спала. Богдана задумливо дивилася у вікно на нічні вулиці, залиті жовтим світлом ліхтарів. Якісь думки кружляли в її голові, і вона час від часу ворушила губами і напружувала лоб.

Досі не вірилося, що вони вже вдома, що тут тихо, а там за кілька десятків метрів пальба, гинуть люди, палає червоним полум'ям місто. Коли Саша знайшов Богдану, живу і неушкоджену, він навіть не зміг відчути радості. Його нерви притупилися від болю сотень хлопців. Під час довгих пошуків серед вибухів і поранених він жодного разу не уявив собі, що вона загинула, що йому доведеться жити без неї. Він не дозволяв собі цього уявити! Тому знайти її було так само природньо, як знати, що вона — єдина дівчина, з якою він буде все своє життя.

Богдана вийшла з ванної, обгорнувшись великим рушником. Поза спиною, з-під рушника, на лопатці злітала вгору зграя птахів. Вона забралася з ногами на стілець і уткнулася носом у коліна. Саша подав їй каву. Але вона навіть не глянула на неї.