Татьяна Лебедева - Бандерівка

— Дівчатам не можна! — крикнула вона Богдані.

— Я несу респіратори! — відповіла Богдана і показала їй оберемок. — А ще я журналіст! У мене є прес-карта. Зараз покажу, вона в задній кишені!

Богдана однією рукою намагалася схопити всі респіратори, щоб другою дістати карту.

— Гаразд, проходь, — так само серйозно крикнула дівчина на помості і переключилася на підлітків.

Чорна земля і чорне небо, силуети людей на тлі сполохів полум'я, — Богдана дивилася і не могла згадати, що ж їй робити далі. Попереду вона чула тріск феєрверків і гуркіт пострілів, крики людей, які змішалися в один лютий гул. Вона стояла в ступорі. Руки і ноги затверділи, тільки поглядом вона вихоплювала окремі картини того, що відбувається. Ось жінка нагортає сніг в мішок, на її руках рукавички з тонкої дорогої шкіри. З-під рукава блищить годинник Gucci, Богдана знала цю модель, вони коштували більше двох тисяч доларів. Очкарики-айтішники кидають ці мішки на спини і тягнуть на барикади. З іншого боку — величезний, як велетень, хлопець підхоплює кілька торбин з камінням і легко несе їх на передову. Молодий чоловік у касці тримає в руках телефон і каже дружині: «Вклади сьогодні малого спати на годину раніше. А мою завтрашню зустріч перенеси з десятої ранку на три години дня». Він весь перемазаний сажею, а під пахвою бита. І знову поранені: чоловік лежить на асфальті, одна нога у нього боса, він самостійно намагається вправити собі вивих і дико лається. На ношах пронесли бійця з рваною раною на стегні. Він тільки стискав кулаки, обличчям його струменів не то піт, не то сльози.

— Гей, мала! — почула Богдана у себе над самим вухом. — Ти що тут робиш?

Вона обернулася і побачила Васю. Виглядав він стомленим і схудлим. Кіптява глибоко забилася в зморшки на обличчі, щетина відросла майже на сантиметр, що додавало йому років десять. З вуха до коміра збігала тонкацівка запеклої крові.

— Привіт! — зраділа вона. — Я допомагаю, ось респіратори. Тобі потрібен?

— Давай! І неси решту туди! — він показав рукою в бік сцени. — Там тебе скоординують.

— Вася, як ти тут?

— Я тут з ранку. З самої першої атаки. Закрив Харлея дома — і сюди. Якраз тільки "Правий сектор" почав кидати в солдатів коктейлі. А ті у відповідь світло-шумові гранати. Наковтався газу!

— У тебе кров з вуха, ти знаєш?

— Це мене трохи контузило, на Інститутській. Стримували натиск Беркута, нас було чоловік тридцять. І мене вдарило хвилею. Нічого не чую, не бачу, відійшов від барикад, прийшов до тями, дивлюся — стоїть жінка з дитиною, десь півторарічною. А ці ідіоти її водою давай поливати, як раз водомет підігнали.

— Господи! Що там жінка з дитиною робила?

— Я її щитом прикрив і почав відводити. А з самого аж тече, вся одежа мокра. Ах, мала, я тобі потім стільки історій розповім для твоїх статей. Хоч книгу написати можеш!

Здавалося, він був занадто втомленим, щоб посміхнутися.

— Коли ти додому?

— Поки не можна, людей мало, ми відступаємо. Треба захищатися.

Вася пішов геть, важко ступаючи, згорбившись. Богдана дивилася йому вслід.

Вона не пішла до сцени, а попрямувала відразу на передову. Дорогою вона роздавала респіратори чоловікам, таким же чорним, брудним і з цівками крові. Хтось кивав їй головою «спасибі», хтось хапав, не дивлячись. Дим і темрява тут же забирали цих людей, і вони зникали десь там у небутті, безіменні та безстрашні.

Богдана була в пеклі. З усіх боків палахкотіло полум'я, з-за диму було майже нічого не видно. Останній респіратор вона наділа на себе, щоб не задихнутися. Вона йшла, спотикаючись і боячись впасти: на землі валялось каміння, уламки скла, палиці.

— Дура, візьми щит, тут стріляють! — крикнув їй хлопець.

Богдана прикрила голову руками і підбігла до купки людей.

— Чим я можу допомогти? — запитала вона.

— Ось пляшки, ось бензин, — їй показали, як робити коктейль Молотова.

Вона зайшлася старанно вкручувати просочені пальним ганчірки у вузькі горлечка. Гніт потрібно було вставити так щільно, щоб бензин не пролився, і полум'я не проникло всередину пляшки. Поруч ці коктейлі запускали в Беркут з величезної рогатки. Вони приземлялися з тієї сторони барикади, підіймаючи клуби чорного диму. Іноді пляшки вибухали у повітрі, майже над головою, і вогонь падав на людей з цієї сторони.

Богдана відчувала шалений наплив адреналіну. Вона захищала свою Батьківщину. Разом з її народом, який готов був стояти до кінця і віддати своє життя за свободу і правду. Щоб більше ніхто не смів тримати їх за бидло й худобу, щоб в країні правив закон, а люди жили чесно, не боячись бандитів і брехливих судів. Щоб Беркут більше не калічив людей за їхню думку, щоб не доводилося мерзнути на Майдані у тридцятиградусний холод, і закривавлених людей не виносили з поля бою в найближчі монастирі.

Богдана підійшла до рогатки, в руці вона тримала тільки що зроблений нею коктейль Молотова.

— Можна я, — попросила вона.

Її пропустили. “ За Україну! За свободу!" Вона кинула один, другий... Пляшки летіли, вирісовуючи дугу, і вибухали, наблизившись до землі. Одна з пляшок вдарилася об каску беркутівця, і його обличчя спалахнуло вогнем. Бензин палав і тік по грудях і плечах. Солдат намагався руками загасити обличчя, але долоні теж загорілися. Богдана бачила цього охопленого вогнем ошалілого чоловіка, ніби він був зовсім близько. Їй здавалося, що вона навіть роздивилася його очі й почула крик з його перекошеного рота. У неї підкосилися ноги, вона відійшла і опустилася на землю. Їй не вистачало повітря в респіраторі, і вона його зняла. Обличчя беркутівця, що палало під каскою, стояло у неї перед очима. Богдана озирнулася навколо: люди відступали, одну з барикад було зруйновано, синьо-жовті прапори горіли і падали під ноги утікачам. Тепер вона почувала себе відчуженою від усього, що відбувалося, ніби дивилася фільм про війну в кінотеатрі. Парубок з пробитою головою кинувся на одного з беркутівців і почав стягувати з нього каску. Його били з усіх боків кийками, але йому якимсь дивом вдалося зірвати шолом. Він натягнув його собі на голову і побіг геть. У той же самий час щось крижане обшпарило Богдані голову й спину. Холодна крапля потекла за комір. Вона підскочила. Хтось схопив її в оберемок і потягнув назад до сцени. «Тікаймо!» — кричали їй на вухо. Вона обернулася. З величезного шланга вода під напором била по запалених шинах, по чорних людях, які бігли, і перетворювалася в брудний хрусткий лід під ногами. Величезна ручища пригнула їй голову, закрила краєм важкої куртки й потягла. Богдана нічого не бачила. Як у маренні вона бігла, потім впала на гострі камені і стерла собі руки і коліна. Коли підняла голову, то побачила, як її спасителя в шию вдарила гумова куля. Він схопився за горло і щосили намагався продихнути, хриплячи і безпорадно ковтаючи повітря. Богдана закричала від безсилля й жаху. Крику свого вона не почула, він потонув серед гулу тисячі таких самих зойків і в гуркоті стрілянини.