Татьяна Лебедева - Бандерівка

− На, мала, погрійся! А то зовсім змерзла! Бери кажу! — інший чоловік років тридцяти п'яти протягнув їй величезні шкіряні рукавички.

− Дякую! Звідки ви?

− З Одеси.

− Коли приїхали?

− У неділю вранці. Я не один. Діяли в режимі самоорганізації, єднались через соціальні мережі. Нас чоловік сорок.

Повз проходив похилий чоловік, зупинився, деякий час він дивився на Богдану і слухав, потім приклав руку до грудей і сказав:

− Дякую за те, що ви робите! — і пішов геть.

Богдана відчула, що ще трохи і вона розплачеться. Незнайома їй до цього гордість за свою маленьку жебрацьку країну, за свій волелюбний народ, готовий голодувати й мерзнути заради справедливості, хвилею піднялась з грудей і зупинилась каменем у горлі. Вона бачила в їхніх спокійних посмішках тверду волю й рішучість стояти до кінця. І якщо б хтось зараз сказав їй, що вони приїхали сюди заради грошей, що цей блиск в очах проплатили , вона б розвернулась і плюнула б в обличчя тій людині. Плюнула б зі смаком, від душі. Щоб він відчув цю гіркоту, яку люди мовчки накопичували в собі роками.

Богдана зняла сюжет, змерзла, скандзюбилась й убігла. А вони залишились стояти там. Цілодобово, тижнями, місяцями, з рівними спинами.

Увечері після роботи Богдану зустрів Саша. Поки вони вечеряли, вона, не замовкаючи ні на хвилину, розповідала йому про сьогоднішній день. Він уважно слухав, а коли стало вже зовсім пізно, проводив її додому до під'їзду. Вона піднялась, почекала, поки він піде, переодягнулась і поїхала ночувати на Майдан. Саша б їй не дозволив, але він знав, що вона саме так і зробить.

* * *

− Як ти думаєш, одружуватись у такий час нормально?

− Кохання найсильніший засіб проти війни. Тільки любов перемагає агресію.

− Хм, — задумалась Богдана. — Ти про агресію Беркута?

− Не тільки, агресію з обох сторін. Мітинг давно перестав бути мирним.

− Але ж ця війна за правду!

− Кровопролиття веде тільки до ще більшого кровопролиття. Внаслідок цього здобуваємо попелище та тих озлоблених, хто вижили, які будуть за звичкою продовжувати ціною власного життя відстоювати свої позиції .

− Не буває революції без крові. На жаль, це її неминуче доповнення .

− Ну чому ж. Адже були Ганді й Мартін Лютер Кінг. І вони перемогли.

Наприкінці грудня Сашко й Богдана подали заяву до РАЦСу. Україна вирувала акціями протесту. Вогнища розросталися всією країною, і ось уже в багатьох українських містах виросли свої майдани. Створювались усе нові об'єднання й угруповання, які воювали між собою: тітушки, автомайданівці, які влаштовували пікети під маєтками політиків; антимайданівці, які проводили концерти в підтримку чинної влади; самооборона Майдану. Від кількості новин голова йшла обертом. Про Україну говорили в усьому світі, голлівудські зірки записували звертання в підтримку українців. Їх дивились в Інтернеті зі сльозами на очах. Адвокати вперше за всю історію країни організували власну акцію протесту, заявивши, що в Україні немає незалежного суду і вони позбавлені можливості повною мірою виконувати свої обов'язки. Студенти оголошували голодовки. Прокатилася хвиля арештів та нападів на журналістів. Ночами хтось проходився битою по машинах активістів, припаркованих біля під'їздів. Країна жила з підступаючим клубком до горла, от-от обіллється сльозами, ні то від образи, ні то від гордості за своїх.

Уранці Саша побачив у під'їзді оголошення з номерами самооборони Майдану. За ними треба було телефонувати у разі хуліганського нападу тітушок. Він зітхнув, але на всяк випадок переписав. Уже більше місяця він спостерігав за тим, що діється, як би зі сторони, вислуховував усі доводи за і проти, читав новини на різних сайтах. І тепер він почав розуміти, що українці дійсно особливі. Вони подобались йому тим, що були дуже мало прив'язані до матеріального, і тому в них не було страху, вони нічого не боялись. Вони не сиділи по норах в очікуванні кінця метушні, не переховували своє багатство. Вони жили ще з більшою пристрастю та їхній сміх лунав ще голосніше. Він був захоплений мужністю українців, схвильований їхньою силою волі, прагненням стояти за свої ідеали до кінця. Вони говорили: ми люди, ми маємо права! І за свої права і свободи вони були готові вмирати. Метою мітинга давно вже не був вступ України до Євросоюзу, тепер народ стояв за свою волю, за право слова, за чесну владу. Декілька разів Саша передавав через знайомих продукти на Майдан. Він хотів допомогти людям, але не намагався підтримати той чи інший табір у політичних сварах чужої країни. Він був громадянином іншої держави і розумів, що не має морального права бути учасником політичних подій.

Після того, як Адміністрацію Президента захопили протестувальники, Саша вирішив з'їздити туди. Він хотів своїми очима пересвідчитись, чи дійсно там немає погромів, чи правда, що люди гріються та ночують в коридорах, не заходячи в кабінети, як стверджували журналісти. При вході його зустріли чоловіки у воєнній формі, на деяких були маски — самооборона. У просторій залі народу було багато, під вікнами на полу були розстелені ковдри, на них спали майданівці — без ковдр і подушок, але міцно. Навколо ходили, розмовляли, шуміли — майданівці не просинались. На стінах висіли плакати опозиційних партій, синьо-жовті і червоно-чорні прапори. Ці червоно-чорні прапори — символіка української повстанської армії — бентежили Сашу. Як будь-яка людина, що виросла у Росії, він бачив у них зрадництво відносно дідів, які воювали у Велику Вітчизняну, до батьківщини, яка такими жертвами відстояла свою незалежність. “А тепер мова йде про їхню незалежність, — думав він. — І у них вона своя, як у кожної країни своя правда, своя історія і свої герої. І не нам їх судити. У Росії зараз полюбляють згадувати “білих” генералів, розстріляних комуністами письменників і поетів. І “білі”, і “червоні” любили батьківщину, і ті, і інші вмирали за неї. Тепер ми це розуміємо. Ми шануємо пам'ять і тих, і інших. За Україну вмирали свої герої, і проросійські, і червоно-чорні. Одні бачили майбутнє країни в приєднанні до Росії, інші боролись проти всіх, за власну свободу й незалежність держави. Усі вони билися за краще майбутнє країни. Тільки бачили вони це майбутнє по-різному. І тепер Україна знову на роздоріжжі”. В Адміністрації було спокійно, більшість заходила просто подивитись і зробити селфі. Трохи далі від входу стояли столи з безкоштовним чаєм і бутербродами. Зі сцени звучало: “Ми організовані українці, Наше приміщення — Колонний зал і перший поверх. Будь-які виходи в сусідні приміщення і на верхні поверхи заборонені. Коли бачите якихось невідомих людей — п'яних, бездомних, агресивних — повідомляйте про це, ми їх виведемо!” Саша підійшов ближче до сцени. Там у натовпі молодий парубок вийняв з кишені партійний квиток чинної партії. Показавши “корочку” тим, хто зібрався, він розірвав її на шмаття й кинув на підлогу.