Татьяна Лебедева - Бандерівка

Саша пробув у Адміністрації ще годину. Він бачив, як сімдесятирічний чоловік шукав когось з організаторів, щоб передати конверт з півтора тисячами гривень, котрі він відкладав зі своєї пенсії. Це було більше, ніж держава платила йому в місяць. Він дуже просив при цьому не здаватись і “позбавити країну від банди, що розікрала країну”. Йому подякували, хотіли сфотографувати, а він відвертався від камер і казав, що ще приніс теплі чоботи, щоб бійці не мерзли.

На вулиці Саша побачив, як бійці залізними колами ламали бруківку. Жінки руками без рукавичок, з облізлим лаком на нігтях, підхоплювали каміння й складали в купи. Жінок на Майдані було чимало, і зовсім молодих, і вже у похилому віці. Майже всі вони були зайняті якоюсь справою: хтось готував борщ у величезному чані, хтось роздавав бутерброди. Одна дівчина грала на піаніно, виставленому посеред площі. Саша зупинився послухати. Молода, можливо, ще студентка, у легкій парці і в'язаному береті, вона грала щось з класики, сумне, мелодійне. Грала напам'ять, швидко бігаючи пальцями по клавішах. Пальці в неї були тонкі, довгі — пальці піаністки. Але зараз їхня біла шкіра розтріскалась від морозу, під нігтями накопичився бруд. Вона працювала на Майдані, не перший день і не перший тиждень. Її руде волосся роздмухував сирий, холодний вітер, очі були сповнені умиротворінням. Вона посміхалась. Просто перед нею, через декілька метрів, прикриваючись величезними щитами, стояв Беркут.

Дорогою додому Саша намагався розібратись у своїх враженнях. Було щось смутне, ще до кінця не зрозуміле. Він бачив нестримне прагнення до волі, чесності й демократії. Бачив щирість і відвагу в очах, небувалий підйом патріотизму. Але він уже знав про перші смерті, “коктейлі Молотова”, що горіли, і купи наріжних каменів, котрі будуть летіти без розбору в спини й голови.

Зателефонувала мама.

— Як у вас там справи?

— Чудово.

— Саше, може ти в Росію повернешся? — обережно запитала вона.

— Ні, не повернусь, мам. Ти не хвилюйся, тут не так небезпечно, як ти думаєш. Все добре.

— Кажуть там російськомовних притісняють. Як же ти працюватимеш?

— Що? Я перший раз таке чую. Мене жодного разу ніхто не притісняв. Я весь час розмовляю російською — на мене ніколи ніхто криво не глянув. Та тут усі розмовляють російською. Так що це повна маячня, не вір! Мамо, будь ласка, не хвилюйся за мене і не слухай дурниці.

— І Богдану б свою до нас привіз.

Саша замовк.

— Ну добре, придбай продуктів на декілька місяців, — продовжувала вона. — Наші журналісти попереджають, що у вас скоро будуть зачинені крамниці, і нічого буде їсти. А взагалі я не розумію, дали ми Україні п'ятнадцять мільярдів, чого їм ще треба, що вони там воюють? Лізуть у цю Європу, а кому вони там потрібні?

* * *

Посеред лютого пізно ввечері у двері Сашкової квартири подзвонили. Саша вже лежав у ліжку й передивлявся “Доні Дарко”. Він подивився на годинник: було декілька хвилин на дванадцяту. Він зачекав, проте некликані гості йти не збирались, дзвінок лунав знову й знову. Довелось натягати штани і плентатись відчиняти двері. У коридорі стояв Борис, у руках у нього був величезний пакет.

— Привіт, брате!

— Мені потрібно десь заночувати. Впустиш?

— Звісно, заходь! Хочеш, збігаю у кіоск за пивом?

Окрім пива вони купили ще пляшку коньяку, замовили по телефону піцу. Одразу підійматись в квартиру не хотілось, і вони присіли на лаву біля під'їзду чекати на доставку.

— У італьйців національне блюдо піца, а у росіян — напіцца! — Боря відкрив пиво, і почулось шипіння піни, яка підіймалась горлечком, кришка лунко впала на дно смітника.

— Що трапилось? — запитав його Саша.

— Хочу піти від Свєтки. Я більше так не можу.

Вони були разом чотири роки, останній рік одружені. Саші ніколи в голову не прийшло б, що у цієї сім'ї можуть бути серйозні проблеми. Боря був похмурий і пригнічений, говорив плутано, уривався на полуслові, щось згадував, вертався до вже сказаного.

— Не знаю, може, піти на деякий час, а потім повернутись, коли все в країні владнається... Розумієш, ми взагалі не можемо спілкуватись зараз. Через Майдан. Свєтка ненавидить майданівців і кожен день мені промиває мозок, щоб я туди не ходив. Боря дістав цигарки й нервово запалив. Червоний вогник замиготів у темряві, час від часу освітлюючи Борине обличчя.

— Вона ні разу сама не була на Майдані, висить в Інтернеті на російських сайтах, мама їй ще телефонує з Криму, підбурює. Словом, стоїть там одна алкашня й виродки, які тільки й можуть, що розвалити країну.

— Та не має там алкашів, я сам був там.

— Та я теж регулярно їжджу від каналу знімати. І що мені звільнитись тепер, щоб мене туди не посилали? Сам я не атакую, на передову не лізу, але, знаєш, коли вона якусь нісенітницю про майданутих і майдаунів починає нести, я стриматись не можу! Ми вже кожного дня сваримось!

Сашкові тяжко було слухати цю сповідь. Він не знав, що потрібно говорити у таких випадках. Мабуть, слід намагатись помирити людей, щоб не розпалася сім'я. Він був категорично проти розлучень. Він пам'ятав, як у дитинстві сварились його батьки, як кричала мама і як грюкав дверима тато і йшов з дому. Як батько прохав його, дитину, винести білизну на зміну й бритву, щоб він зміг заночувати і поголитись десь у готелі. Як одного разу батьки зібрали їх з братом у кімнаті й повідомили, що вони розходяться і що діти лишаються з мамою. Тоді він оголосив голодовку. Маленький Саша сів на крісло в залі і не вставав з нього два дні, не дивлячись на умовляння й сльози. І батьки пообіцяли йому, що не розлучаться. Через якийсь час вони помирились і по сей час живуть разом. Хоча і сплять у різних кімнатах.

Боря продовжував палити і розповідав;

— Взагалі додому не хочеться йти. Ти не зрозумієш мене, ти не одружений.

— Можливо, і не зрозумію, — повторив Саша. — Слухай, а як же кохання? Минуло?

— Не знаю, — він помовчав деякий час. — Хрін його знає, не можу зрозуміти. Часом відчуваю, а інколи бісить так сильно. Може, це лиш прив'язаність. Коли ти молодий, тільки зустрічаєшся — ти по-іншому все уявляєш. Тоді про любов думаєш, а зараз ...

— А вона тебе кохає?

— Та наче кохає.

Вдалечині почулись галас і вибухи снарядів.

— Тітушки, мабуть. Свєтка боїться їх страшно.

— І що тепер робитимеш? — запитав Саша.

— Я не знаю... Квартиру зніму. Працювати, чекати, коли все скінчиться. Можливо, потім помиримось.

— Пішли додому? Не вистачало ще тітушкам на нас натрапити, — Саша встав. — Відчуваю, що піца приїде, коли ми вже спати ляжемо.

Уночі Саша крізь сон чув, як Боря ходив на кухні взад-вперед. Йому без зупину приходили есемески.

“Залишити сім'ю, кохану людину через політичні розбіжності? Єдине у світі, що варто берегти — це відносини, — думав уже крізь сон Саша. — Іноді все йде шкереберть, але здаватись і покидати — це слабкість. Головне, кохання і прощення. Але кохання і прощення, що вони можуть? Зупинити війну? Вони ніколи не вистоять перед силою, владою і грошима. Чому ж Бог зробив їх своїми стовпами? Неможливо зрозуміти Бога, як неможливо побачити кохання”. На цих словах сон звивистою рікою затягнув його до глибин солодкої несвідомості й завадив закінчити роздуми. Йому наснилося, що він маленький хлопчик, а в сусідній кімнаті сваряться батьки. Вони дуже голосно кричать. Потім за стіною чуються удари й вибухи, строчить кулемет, через який від стіни відпадає штукатурка. Він, десятирічний, вибігає з квартири і біжить крізь гущу домів, вуличних базарів, напіврозвалених нетрів. Зупиняється на березі річки, щоб перевести подих та зануритися. Поряд купаються дівчата його віку. Але коли він намагається зайти у воду, ріка висихає, і він плентається по піску. Одна з маленьких дівчинок плаче, підіймає до нього залите слізьми обличчя й каже: “Ти знаєш, що в тому домі відкрили портал в інший світ, і тепер там весь час воюють?” І Саша переповнюється жахом скоєного. Він повертається і біжить назад, щоб зупинити кровопролиття.