Татьяна Лебедева - Бандерівка

Кияни не хотіли вірити, що Крим бажає приєднатися до Росії. Вони плакали над новинами про українських військових, які співали пісні у відповідь на погрози "зелених чоловічків". Читали, що Чорноморський флот РФ блокував кораблі їхньої країни і що було дано наказ не починати вогонь: у відкритому військовому конфлікті Україна не мала шансів, її б просто розчавили. Українці почували себе беззахисними школярами поруч зі старшокласником-переростком. Знову почали гуляти старовинні українські приказки: “Від чорта відхрестишся, а від москаля не відхрестишся, не відмолишся", «У Росії дві проблеми — дурні і дороги, в Україні три — дурні, дороги та Росія».

— На Будапештському меморандумі наша країна відмовилася від ядерної зброї в обмін на гарантію її територіальної цілісності. Країнами-гарантами були США, Великобританія і Росія! Розумієш, Росія!

Богдана була в розпачі.

— Вони охрестили нас усіх фашистами і бандерівцями, навіть не розібравшись, — обурювалася вона. — Ми «коричнева чума», тому що хочемо європейську правову державу і більше не хочемо йти в ногу з Росією. Знаєш, як писав Ремарк: «Будь-який диктатор починає свою діяльність з того, що спрощує всі поняття». З нас зробили пугало, обізвавши одним словом, яке для всіх слов'ян, та й взагалі для всього світу, що означає найбільш нелюдські жахи! А вони молодці! Добре у них маркетологи працюють! Кращі голови Росії!

Богдана плакала та обурювалася від образи і безсилля. І коли їй несподівано зателефонував Костя, друг Васі, дизайнер, і запропонував стати обличчям нової серії футболок, вона знову відчула, що може хоч щось зробити, і з властивою їй енергією вхопилася за цю ідею. Костя запропонував їй сфотографуватися для принту в образі бандерівки, в українському одязі червоно-чорних кольорів.

— Я хочу присвятити це пам'яті мого друга. Його героїчну смерть хочуть зрівняти з землею, — тремтів у трубці Костін голос.

— Він не був ні фашистом, ні бандерівцем, але якщо треба було скористатися кулаком або послати когось на три літери, він робив це не боячись. Так що покажемо фак цим ублюдкам-завойовникам!

— Раз уже ви називаєте нас бандерівцями, — нервово сміялася Богдана, — Тоді отримуйте! Ми станемо бандерівцями!

І вона сфотографувалася. Крім того, вони з Костею намалювали ще один принт — зображення Степана Бандери, і теж надрукували його на футболках. Богдана носила ці футболки й активно рекламувала у своїх акаунтах на Фейсбуці та Вконтакті.

— Моя дружина — екстремістка! — зітхав Саша.

— Екстремісти — не ми! Екстремісти — ті, хто вторгається на чужу територію, вводить війська і незаконно влаштовує референдуми!

— Але й око за око теж не вихід, Богдано, — упевнював її Саша. — Ти провокуєш, а вони сприймають всерйоз.

— Та нехай сприймають, як хочуть! Куди вже далі розповідати, що ми тут москалів на деревах розпинаємо і ледь не живцем їмо! Вони самі провокують населення Росії куди більше, ніж я!

Назрівала перша сімейна сварка.

— Ти у своїй гарячці зовсім не думаєш про наслідки! А завтра який-небудь ідіот зустріне тебе на вулиці в цій футболці, а мене не буде поруч, а?

— Та й що мені тепер, боятися їх? — зривалася на крик Богдана.

Саша повернувся і вийшов на балкон, щоб заспокоїтися. Місто горіло маленькими вогниками. У вікні навпроти червона цятка миготіла в темряві — хтось палив. Унизу біля під'їзду сміялася дівчина. Все так само, як і в будь-якій мирній країні.

Богдана теж вийшла на балкон.

— Можливо, ти і правий, і я дійсно навіжена та імпульсивна, — вона обняла його ззаду за талію і притулилася до плеча.

— Не злись на мене.

— А я і не злюся. Я хвилююсь.

— І не хвилюйся.

— Ти моя найближча людина, як же я можу не боятися за тебе?

— А ти мій, найближчий і найрідніший, — і вона щасливо засміялася на весь двір переливчастим кришталевим сміхом.

* * *

Богдана вирішила з'їздити в Крим. Вона не вірила новинам. Їй потрібно було особисто переконатися, що кримчани зрадили країну, в якій народилися. Саша не відпустив її одну. Він взяв відпустку на роботі, і вони поїхали разом.

На перешийку з континентом, під Джанкоєм, поїзд стояв уже шосту годину. Вони парилися в плацкартному вагоні, пропахлому вогкістю і старою постільною білизною. Замуровані вікна не пропускали свіже повітря. Виходити теж не дозволялося: ось-ось очікували російських прикордонників. Залишалося тільки сидіти і слухати розмови у своєму та сусідніх купе.

— Не можна нам воювати, — голосно теревенила бабця за тонкою стінкою. — Не можна нам ставати чоботом на землю, зарослу травою!

— А гривня там ще ходить? — цікавився у неї молодий жіночий голос.

— А я зможу з Криму з українським громадянством повернутися? У мене дівчина в Києві... — хвилювався хлопець з Ялти.

В основному вагон було заповнено кримчанами. Вони поверталися зі столиці в рідні міста і селища. Багато з них їхали радісно, з надією на майбутнє — «в Росію»! Затримка з митницею їх не засмучувала, вони готові були чекати хоч ще добу.

— Що відбувається? — шепотіла Богдана Саші. — Чому вони хочуть у Росію?

— Чому ви за Росію? — не витримала вона й запитала у хлопця, що сидів поруч.

Він деякий час мовчав, підбираючи слова.

— Тому що Росію всі бояться, — нарешті відповів хлопець і знизав плечима.

Біля Сімферопольського вокзалу на очі трапив напис на бетонній огорожі “Бандеру геть з країни! Фашистів — на палю!"

— Яка бандера? Вони хоча б приїхали в столицю або західну Україну і подивилися, хто там живе, поспілкувалися. Хоча все зрозуміло, вони ж тут дивляться російські канали, — сумно сказала Богдана.

У Криму було набагато тепліше. На газонах вже зеленіла трава. Саша зняв куртку. Богдана теж розстібнула пальто і розв'язала шарф. Весняний вітерець ніжно обволікував прохолодою. Після довгої важкої зими приємно було поніжитися на сонці, незважаючи на те, що поїздка вже віддавала сумом. "Триколор" — кивнула Богдана Саші на великий плакат з біло-синьо-червоним прапором, який зустрічав приїжджих. Не думав Саша, що буде коли-небудь не радий бачити прапор своєї країни. Не міг припустити і те, що росіяни й українці стануть ворогами, які проклинають один одного на чому світ стоїть: кацапи, ватники, майдауни, укропи... А ще страшніше була громадянська війна зі старих книжок, яка вже ставала реальністю, де брат виходив на брата, а син на батька. Скажи хтось Сашковi це рік тому — посміявся б, не повірив.

Вони зайшли в кафе перекусити. Залізли з ногами на строкаті диванчики, на яких заведено сидіти по-турецьки, замовили два чебуреки з м'ясом і сиром. Вісімнадцятирічна татарка з чорним гладко зачісаним волоссям принесла блюдо, що парувало.

— Як смачно пахне! — вигукнула Богдана. — Як тебе звуть?