Татьяна Лебедева - Бандерівка

— Вибач, що так пізно, — вона повисла у нього на шиї. — Все чекаю, коли тобі набридне, і ти виженеш мене з дому.

— Не говори дурниць, — він забрав у неї сумку.

На столі була приготовлена вечеря, у вазі — букет різнокольорових ромашок. Двері на балкон були розчиненінавстіж, звідти віяло літнім вечором і чувся тріск цвіркунів.

— Дякую! Ти най-найкращий! — розціловувала вона Сашкові щоки.

Потім сіла на стілець і, вихопивши пальцями маслину з салату, швидко засунула її собі в рот.

— Богдано! — Засміявся Саша. — Зачекай, зараз виделку дам.

— Так їсти хочеться, ти собі не уявляєш! З ранку — як гончак, макової росинки в роті не було!

Богдана накинулася на салат з картопляним пюре так, наче нічого смачнішого в житті не пробувала. Саша дивився на неї.

— Я знайшов чудове вино “Castello del Poggio». Спробуй! — він налив їй у келих.

Богдана надпила ковток.

— Солодке! Таке смачне, як ситро в дитинстві! — вона засміялася.

Він теж випив.

— Богдано, мені треба з'їздити в Росію. Настав час перетинати кордон. І штамп про шлюб треба поставити в паспорт, а то, виходить, я ще не одружений офіційно. Треба було протягом місяця з'явитися в паспортному столі, а вже пройшло три...

Богдана відклала виделку.

— Тобі доведеться їхати на схід України?

— Ти не хвилюйся...

— Я з тобою!

— Зі мною? Ні! Це виключено! Ти залишишся в Києві.

— Камон, Саш!

— Богдано, ти з глузду з'їхала — там війна!

— А ти тоді як туди поїдеш?

— Поїзд іде територією, де не воюють. Але тобі я не можу дозволити так ризикувати!

— Але я ж з тобою буду!

— Тобі цікаво подивитися на війну?

— Так.

— Богдано, ні і все!

Вона розчаровано зітхнула. Саша налив ще вина.

— Давай вип'ємо за те, щоб розлука швидше скінчилася!

Богдана промовчала, ледь помітно кивнувши головою. Вони цокнулися келихами.

Саша виїхав до Волгограду наступного дня. Останнього вечора вони валялися на дивані, дивилися фільми, потім займалися коханням. Чорне волосся Богдани пахло запашною луговою травою. Воно лежало на подушці густою копицею, і Саша заривався в нього обличчям. Прохолодною долонею Богдана лагідно проводила йому вздовж спини від лопаток до попереку. Їхати зовсім не хотілося, але Сашко розумів, що залишись він тут ще трохи, і його департують. Він би ніколи не покинув її, так би і притискався до її теплого стегна і вдихав запах волосся, слухав її дзвінкий сміх, милу балаканину, відчував, як літній вітерець з відкритого вікна здуває жар з його шкіри. Це було його щастя — чекати, що ось зараз вона почне плутатися в словах, потім замовкне, повернеться на правий бік, а через хвилину міцно засне. І тоді він обійме її і теж засне поруч.

Літньої душної ночі під стукіт коліс Саша перетнув кордон після довгих ретельних перевірок. Не минуло й доби, а він вже сумував за Богданою. Темрява ліпила її образ поруч, у легкому протязі відчувалось її дихання. Два дні. Два дні він пробуде у Волгограді, і швидше назад, у Київ! Він дивився на стелю вагона, чорні тіні бігли й бігли нею нескінченно. Він провалювався в дрімоту, прокидався, відкривав очі, і бачив все ту ж хитку темряву. Поїзд ніби випав із часу. Йшли години, місяці, роки — а чорні тіні продовжували бігти. Потяг летів у порожнечу, і, здавалося, день ніколи не настане, поїзду не судилося зупинитися.

* * *

З легким рюкзаком за спиною, де лежали тільки ноутбук і зміна білизни, Саша крокував знайомими з дитинства вулицями. Ось його будинок і старий майданчик, де вони з братом і сусідськими хлопцями грали в козаки-розбійники, і альтанка, де вони пізніше, ховаючись від мами, пили пиво. Тепер усе вже здавалося застарілим і маленьким. Багато чого змінилося. Він переїхав до Києва й одружився, а брат встиг навіть розлучитися. Саша знав про розлучення від мами, Льоша на цю тему ніколи не розмовляв. Відносини братів почали псуватися ще в підлітковому віці, коли раптом з'ясувалося, що у них різні батьки. Мама народила Сашу не від чоловіка. Це і було причиною постійних батьківських сварок. Тоді Саша захопився навчанням, а Льошу затягла вулиця. Він часто приходив додому пізно і п'яний, бився, потрапляв у міліцію. Саша думав, що брат винуватив його у багатьох сімейних та власних проблемах. Кілька разів він намагався переломити цю ситуацію і знову потоваришувати, але відчуженість між ними тільки зростала. Вітчима Саша завжди вважав своїм батьком, незважаючи на те, що той ставився до нього досить холодно, хоча ніколи не бив і не карав. І тільки мама металася між ними всіма, як загнаний звір, намагаючись догодити кожному.

Він зайшов додому. Пахло пирогами: мама чекала, готувалася до його приїзду.

— Хто вдома? Я приїхав! — крикнув Сашко.

Мама вибігла з кухні, на ходу знімаючи фартух і поправляючи волосся.

— Ти вже тут! — вона почала міцно, з почуттям його обіймати. — Зараз обід буде готовий! Схуд чи що? У вас там хоч є що їсти? Передають — магазини порожні, люди в чергах стоять.

— Мамо, все у нас там є. Так само, як і тут, супермаркети ломляться, — він посміхнувся і поцілував її в щоку.

— Ой, я не знаю... Давай хоч круп тобі складу туди.

— Нічого не треба. Підемо на кухню, покажеш мені, що ти печеш!

— Виголодався там... Капці ось надягни.

— Мам, я босоніж, мені спекотно!

У духовці рум'янився пиріг з вишнями. Білі фіранки на вікні легенько колихалися. На підвіконні цвіла фіалка, і ще якісь відростки пускали корінці в склянках. Усе так само, як перед від'їздом. Тільки мама метушилася і хвилювалася більше.

— Мамусю, як ти живеш?

— Та як живу, хвилюваннями. То за Льошу, то за тебе. Але Льоша хоч на очах, а ти ось поїхав та у невдалий час.

Сашко міцно обійняв маму.

— Ну чому ж невдалий? Навіть дуже вдалий — я зустрів найкращу дівчину.

— Ой, рідний... Ну підемо хоч фотографії її покажеш, а то ти пересилав, а я відкрити не зуміла.

Увечері приїхав брат. Ввалився до хати, голосно гупаючи важкими черевиками. Від його виду Сашкові стало не по собі. Брат змінився: забрезкли й обвисли щоки, насупилися брови, утворивши глибоку зморшку на переніссі, очі більше не дивилися відкрито і прямо. Серце Саші каменем здавило важке передчуття. Вони привіталися й обнялися.

— Льоше, як справи? Як робота?

— Та нормально, — буркнув він, роззуваючись. — А тобі мама не казала?

— Що саме? — обережно запитав Саша.

— Що у мене роботи більше немає.

— Ні, я не знав.

Льоша шморгнув носом.

— При розлученні віддав їй бізнес. Тепер нехай як хоче там.

— А ти?

— А я? Їду хохлів бити, — вишкірився він.

— Що?

— Мир у Новоросії встановлювати. А то бендери ніяк не заспокояться, мирне населення вже почали розстрілювати.

— Льош, ти не розумієш, що там відбувається, — у Саші затремтів голос. — Які ще бендери?