Татьяна Лебедева - Бандерівка

— Дочекайся мене, — говорив він Богдані. — Усе дуже скоро скінчиться, і я повернуся.

— Не скоро, — думала Богдана. — Не закінчиться. Усе тільки починається.

— Я спробую в іншому місці, через інший кордон, через Білорусь.

— А хіба там по-іншому?

— Я вигадаю щось.

— Я тільки знайшла чоловіка і знову втратила...

— Не втратила, я з тобою, ми дуже скоро будемо разом!

Богдана не лягала спати. Вона збирала речі. У велику валізу вона складала свій і Сашин одяг: літні сорочки і сукні, осінні кофти і светри. Невідомо, скільки місяців триватиме конфлікт, весь цей час їм доведеться жити там, у Росії. Вона буде дивитися звідти, з ворожої території, як спалюють і вбивають її батьківщину. «Нічого! До цього не дійде, — думала вона. — Це мої жіночі страхи і фантазії. Все буде добре, і ми скоро повернемося разом!» Вона металася по квартирі. Харлей нашорошено дивився розумними очима, знову передчуваючи втрату. Валіза була занадто малою, щоб вмістити їхні улюблені речі. Книги, намальовані нею картини на стінах... — «Ми скоро повернемося», — говорила вона їм. Богдана пила міцну каву і писала листа начальству. В ту ніч вона так і не лягла. Зранку сходила в душ, ще раз перевірила паспорт і написала Саші смс:

“Виїжджаю до тебе, коханий! Невдовзі будемо разом!“

* * *

Уранці Богдана відвезла Харлея Кості. Усю дорогу він тихенько скиглив і терся мордою об її долоньки.

— Пробач, що я їду, — шепотіла йому на вухо Богдана. — Ти найкращий пес на світі. Це не через тебе. Я дуже не хочу тебе лишати. Просто мені зараз потрібно їхати до Саші, розумієш? Я його кохаю. І тебе люблю, дуже-дуже. І ми скоро приїдемо, знову обіймемо тебе і будемо грати.

Собака дивився їй прямо у вічі.

— А зараз ти побудеш з Костею. Ти ж пам'ятаєш його? Він дуже хороший! Тільки якщо він буде тобі всяку гидоту пропонувати пити — не пий, будь ласка!

Вона міцно обняла собаку, той вирвався і почав облизувати їй обличчя.

— Ой-ой, не треба, перестань так робити, малюк! — вона розсміялася.

Прямого поїзда Київ — Волгоград не було. Був маршрут через Краснодар. Але на ньому в дорозі губився майже цілий день. Набагато швидше було доїхати до кордону з Росією і там пересісти на автобус. Найзручнішим місцем для цього був Луганськ. От тільки зараз на території Луганська велися воєнні дії.

Однак, війна не лякала Богдану. Якраз навпаки, їй дуже хотілося побувати в гарячій точці! Ще в університеті вона уявляла, як буде виходити на зв'язок з полів бою, вести онлайн трансляції із захоплених терористами будівель. Побувати в Луганську зараз було мрією кожного амбітного журналіста, і Богдани в тому числі. Раз поїзди туди ходили, а мирне населення залишалося, отже, не варто піддаватися істериці. На всяк випадок Богдана взяла з собою посвідчення журналіста.

Задуха в потязі була нестерпна, народу було зовсім мало. Під мірний стукіт коліс Богдана намагалася читати книгу. Але зосередитися їй вдавалося погано. З одного боку на телефон сипалися смс-ки від Саші з проханнями залишатися в Києві; з іншого боку — пара підлітків біля вікна навпроти базікали без угаву.

— Слухай, а якби прилетіли інопланетяни і сказали, що вони з добрими намірами, ти б їм повірив?

— Ну не знаю, може і повірив.

— Тобто ти б ходив підтримував їх на мітингах, голосував би за них?

— Дивно якось, не знаю.

— Вони б організували свою ІНР у нас на планеті, оголосили б себе незалежними...

Богдана вирішила вийти в тамбур, щоб подихати свіжим повітрям. Простирадло і подушка під нею були вже мокрими від поту. У тамбурі від вітерця ставало легше. Зайшли двоє чоловіків за п'ятдесят, дістали пляшку горілки і почали розливати по чарках.

— Ти навіщо їдеш? — запитав один іншого.

— Та за тещею, у Київ треба забрати. Сама інвалід — не може.

— А я сім'ю вже перевіз, їду деякі справи владнати. Бізнес у мене там був. Ресторан. Усе життя в нього вбухав, а тепер ось закрив. Карпи золоті в акваріумі плавають, що тепер з ними робити, подохнуть... Так і розграбують...

— Гаразд, давай цокнемось!

— Ну що, нехай здохнуть ці толерасти-сепарасти, не бачити їм сексу до самої смерті! Будьмо!

Вони залпом перекинули чарки.

Уночі на кордоні з Луганською областю поїзд зупинили. Перевіряли, як на митниці з іншою державою. Богдана у вікно бачила, як трьох хлопців висадили з вагона і кудись повели. Всі троє через спеку були без футболок, грали накаченими м'язами. Певно, вид їх натренованих тіл і зацікавив людей у формі. Богдана проводила їх поглядом, поки вони не зникли в темряві.

Перед ранком її розбудили розмови все тих же підлітків.

— Он там, дивись, бачиш — дим стоїть! — збуджено говорив один іншому.

Вони прилипли носами до вікна. Здалеку чувся гуркіт. Це були не поодинокі постріли або хлопки вибухівки, як на Майдані, рокотало безперервно, як кулеметна канонада. Богдана встала подивитися. Чорна завіса застеляла горизонт. Сірий дим над нею клубами здіймався в небо.

Вокзал Луганська було заповнено військовими. Богдана розуміла, що вони не справжні військові, точніше, не українські службовці, а переодягнені місцеві повстанці і заїжджі козачки. Їй дуже хотілося поговорити з кимось із ополченців, почути їхні аргументи, чому вони взяли до рук зброю і пішли воювати. Але так просто підійти до цих хлопців у формі вона не наважувалася. Стукаючи колесами валізи по вищербленому асфальту, вона попрямувала до центру. Людей у місті було мало, нібито у вихідний після великого народного гуляння, коли всі відпочивають після бурхливої ночі, і тільки деякі знехотя вибігають в магазин. Он ідуть дві жінки з важкими сумками, літній чоловік і знову люди в камуфляжі. У деяких перехожих на грудях пришпилено георгіївські стрічки.

Богдана йшла по сірому місту радянського будівництва, поки не побачила дивне пожвавлення біля великого білого будинку. Це була якась адміністративна споруда з колонами та безліччю вікон. На площі перед нею працювали чоловіки в тільниках, спортивних кофтах, вивантажували свіжі дошки. Богдана попрямувала до них. Коли вона підійшла ближче, то зрозуміла, що це не дошки, а десятки новеньких дерев'яних трун. Їх вправно складали одну на одну денцем догори. Богдана порахувала, що в одній стопці їх було десять, а таких стопок було вже сім, і труни продовжували і продовжували вивантажувати.

— Дівчино, що ви тут робите? — крикнув їй водій машини.

— Доброго дня! — Богдана спробувала посміхнутися. — Мені треба поїхати в Росію. Може, є якісь маршрути або коридори для біженців? Чи можете ви допомогти?

— Коридорів ніяких немає. Доїжджаєте до кордону з Ростовською областю і там спокійно переходите.

Він пояснив їй, у який бік треба йти.

— Ходять автобуси до Ростова і до Довжанського, але рідко. Легше спіймати попутку — зараз туди багато хто їде.