Татьяна Лебедева - Бандерівка

Богдана ще раз окинула поглядом «ритуальний вантаж». Чоловіки вже байдуже палили в стороні. Їй здалося, що в повітрі витає отруйний запах гниття і розкладання. Стало не по собі, і вона швидше пішла в бік зупинки.

Богдану підсадили до себе двоє чоловіків в уазику. На задньому сидінні дрімала жінка, обійнявши величезний пакет. Розповідати про себе, звідки і хто вона, Богдана не стала. Нехай думають, що така сама біженка з Луганська. Так було менше проблем. Тим паче чоловіки вели таку розмову:

— Було прикро в дев'яносто першому році, коли нас ніхто не запитав, де ми хочемо жити... А ми і ви, ми росіяни! — говорив чоловік біля водія.

— А зараз п'ята колона захоплює владу, а Путін, якого ми всі поважаємо і шануємо, просто нічого не може зробити, на жаль, — водій гірко зітхнув. — У нього руки зв'язані. На кого працює Центробанк?

— Ну зрозуміло, євро-нацистські цінності...

— Ну так!

— Своїх не буде, їхні цінності запозичать, і скажуть бути «голубими», Парламент проголосує — і всі будуть голубими! — чоловік посміхнувся. — Удар по традиційних цінностях!

— Ще скажу, що Україною керує не Яценюк і не цей новий шоколадний президент, а реальний глава — Герман Ван Ромпей. А він працює в інтересах держдепартаменту США, який дає гроші, і він вже розподіляє по робочих місцях. Ось так от!

«Який досвідчений водій попався, — думала Богдана. — У них тут своя чітка теорія є, все-то вони знають! У всьому розібралися! П'ята колона, нацистські цінності, голубі, Ван Ромпей. Хтось дуже добре попрацював, щоб їм вкласти це в голови. Не самі ж вони здогадалися».

Вони вже їхали сільською місцевістю. Навколо були зелені поля з яскраво-жовтими латками квітучого ріпаку. Лелеки довгоногими вартовими проводжали їх поглядом зі своїх гнізд. Деколи в машину разом з прохолодним вітерцем залітав товстий джміль і, голосно дзижчачи, метався по салону. Природа була спокійна, умиротворена, вона ніби не чула про війну. Трави продовжували так само рости, квіти — цвісти, сонце — заливати світ теплим світлом. Богдану розморило до сну. «Саша, — думала вона. — Залишилося зовсім трохи: перетнути кордон, і там ти мене зустрінеш! Обіймеш, поцілуєш — і більше ми не розлучимось. Ніколи!»

* * *

На митниці була велика черга. Богдана заплатила чоловікам, ті вигрузили її валізу, і вона стала в хвіст колони. Очікування могло затягнутися на кілька годин: черга рухалася повільно. Богдана написала смс Саші: «Уже на кордоні! Так що не хвилюйся, все позаду!». І почала розглядати людей, що стояли довкола. Багато виглядали наляканими і пригніченими. Розмови були тихі, уривчасті, Богдана намагалася до них прислухатися.

— А що ми? Ми — заручники ситуації, — говорила одна жінка іншій, знизуючи плечима.

— Поїдемо з родиною до Липецька, до тітки. Місто таке ж, як Луганськ, невелике, затишне. Але там хоч розрухи немає! Промисловість працює, скрізь по дворах новенькі дитячі майданчики...

— Як неможна розділити Святу Трійцю: Отця, Сина і Святого Духа, так неможна розділити Росію, Україну й Белорусію — це Свята Русь! — проповідував якийсь старий трохи далі до блок-посту. І всі разом ми утворюємо велике, обіцяне пророцтвами, священне православне братство, яке буде Ковчегом Спасіння для всього світу!

Ніхто йому нічого не відповідав, але й не просили замовкнути.

— Ласкаво просимо до Новоросії! — кричав він людям, котрі в'їжджали в Україну.

«Знову хрестові походи. Знову новий виток тієї ж спіралі. Боже, чи справді ти цього хочеш? Чи є інші способи?»

Людей у камуфляжі без нашивок на митному пункті було надто багато. Богдана подала свій паспорт у віконце.

— З Києва?

— Так.

— Чому тут перетинаєте кордон?

— Їду в цьому напрямку, до Волгограду.

Митник підозріло подивився на неї.

— Пройдіть на огляд.

Богдана розкрила свою валізу. Хлопець з автоматом за плечима присів навпочіпки і почав уважно оглядати її вміст. Він відкривав усі кишеньки: одяг, книги, плеєр...

— Це що? Ви журналіст? — він витягнув її прес-карту.

— Так, — від його тону Богдані раптом стало не по собі.

— Інформацію тут збираєте?

— Ні! Я в особистих справах, по сімейних їду!

— На Майдані стояла? — хлопець несподівано перейшов на ти.

— Я... так, стояла...

— Камені, коктейлі Молотова в Беркут кидала?

Богдана мовчала.

— Затримана! Підемо, поговоримо, — він взяв її за лікоть.

— Не маєте права! — Богдана спробувала вихопити руку.

Тут же підбігли ще двоє чоловіків у військовому і, без церемоній, схопили її і валізу. З розкритої валізи посипалися речі. На асфальт випала футболка з Бандерою і розпласталася на ньому яскравою отруйною квіткою. Митник повільно підняв її.

— Так ти бандерівка! — він посміхнувся і похитав головою.

— Бандерівка! — крикнула жінка у черзі.

— Спіймали бандерівку, тварюку! — понеслося далі в натовп. — Тримай її, суку!

Її швидко повели до закритої машину і відібрали телефон. Біля дверцят до неї підскочив повний чоловік у цивільному з перекошеним обличчям і заволав на вухо: «Я б тебе сам особисто вбив, фашистська мерзота! Коли тебе відпустять, я тебе зловлю і втоплю в річці!» Його відштовхнули, Богдані наділи на голову мішок.

— Будь ласка, — вона заплакала. — Це непорозуміння. Я їду до чоловіка в Росію. Я просто звичайна дівчина, подивіться на мене! Я нічого не зробила! Я навіть сповна не розумію, що тут взагалі коїться! Благаю вас, ви ж усі нормальні люди! Я вам в дочки приходжусь! Ви ж самі знаєте, що так не можна. Це не по-людськи! Будь ласка, відпустіть мене!

Ніхто нічого не відповідав їй.

— Подумайте, що ви робите? Це ж злочин! Нас просто нацькували один на одного, як собак, змусили ненавидіти. А ви схопили дитину і раді! Я звичайна киянка, як тисячі й мільйони інших. Я не фашистка, не нацистка, не бандерівка! Це все міф, придуманий для того, щоб ви нас ненавиділи, щоб була війна. Хіба вона вам потрібна?

— Помовч! З тобою поговорять, коли треба, — озвався один.

— Можна мені зателефонувати чоловікові?

— Ні!

Богдану тіпало. Руки й ноги ходили ходором. Коли її висаджували з машини, вона відчула, що не може йти. Тоді чиясь лапа залізною хваткою взяла її за плече і потягнула вперед, вона ж і утримувала в повітрі, коли у Богдани запліталися ноги, або вона спотикалася. Через кілька метрів він зупинився. «Голову!» — крикнув чоловік. Богдана не зрозуміла. Їй різко нахилили голову, і холод і вогкість підвалу пахнули їй в обличчя. За барки її звели по сходах і посадили на стілець у кутку.

— Ще одна шпигунка прибула! — гаркнули поруч.

— Попалася? Ну нехай посидить, подумає!

Мішок зняли. Коли чоловіки пішли, Богдана оглянулась. Біля правої стіни на широкій лаві сиділа жінка. У темряві не було видно її обличчя.