Татьяна Лебедева - Бандерівка

— Та такі!

— Україна просто хоче зберегти кордони своєї держави, утримати територію, щоб вона на шматки не розвалилася. Сепаратисти хочуть відокремитися... Ну уяви, в Росії б Сибір раптом підняла прапор Китаю, а свій триколор розтоптала...

— Я не зрозумів, ти бендерівець чи що? Підтримуєш фашизм в Україні, — Льоша набрав слину, щоб плюнути, але, згадавши, що знаходиться в квартирі, зі злістю проковтнув. — Я дивлюсь, у тебе де годують — там і батьківщина! Українці, значить, хороші, а росіяни погані?

— І ті й інші дуже хороші.

Обстановка загострювалася.

— Ну зачекайте, зачекайте! — мама встала між ними, як в дитинстві. — Давайте без емоцій, образ, просто поговоримо. Саша, ми, може, чогось не знаємо, не розуміємо, розкажи нам.

Вони пройшли на кухню і сіли за стіл. Сашко не знав, з чого почати.

— У Києві відбулася революція, прибрали президента-злодія, хотіли, щоб у країні правив закон, а не...

— Ага, за американські бублики продалися! — вставив Олексій.

— Помовч, — зупинила його мама. — Саше, але ж кров пролили, бандерівськими прапорами махали, малювали свастики!

— Он Лукашенко — молодець! — спалахнув знову Льоша. — Спробували у нього там щось дзявкнути — раз, припинив, і в країні — тиша, мир, спокій! Я їздив туди до одного у справах, тепер вони розвиваються, знаєш як! Рівень життя підняли! Кому потрібні ці на хрін революції? Тільки Америці, щоб ми, слов'яни, перегризлися між собою.

— Мам, — Саша тепер звертався тільки до неї. Говорити з Льошею було марно. — Але ти ж розумієш, що це, як при Сталіні? Всі сидять по домівках і бояться. А де демократія, за яку боролися, свобода слова, думки?

— Так, як при Сталіні, — відповідала мама. — Але натомість ми живемо добре. У нас немає розброду й хитання, як в Україні. Є стабільність.

— Ну добре, нехай Росія живе в стабільності. Але нащо провокувати конфлікти в Україні? Нащо постачати туди військову техніку? Навіщо такі, як Льоша, їдуть туди воювати? Це інша країна! Ми не маємо права!

— Та тому що якщо сьогодні ми не відреагуємо, завтра Європа і Америка націлить на нас ракети з твого Києва! — закричав Льоша. — Та якщо б, наприклад, на мій бізнес, хтось задумав посягнути! Та я б узяв берданку і вийшов йому назустріч, щоб його ноги на моїй території навіть не було!

— Льоше, — Сашу вже всього тіпало. — Знаєш, в українців зараз стріляють на їхній території, їхні кордони обставили російськими танками. Але ні в кого з них я не бачив такої агресії, як у тебе! Тебе ніхто пальцем не торкнув і навіть не погрожував — а ти вже готовий вбивати!

Вони обидва схопилися з-за столу, дивлячись один одному в очі. У поглядах читалося, що тепер вони вороги. Льоша був вище за Сашу та міцніше. І набагато зліший. Коли встала мама, обоє розвернулися і, стискаючи зуби, розійшлися в різні боки. Саша пішов у свою колишню кімнату, тепер там жила мама.

«Заспокойся! — казав собі Саша. — Агресія, спалахнувши одного разу, розростається, як сніжний ком. Варто тільки дозволити собі піддатися на провокацію — і її вже не зупинити! Один спалах агресії призвів до краху цілої країни. Навіть більше: ми вже на порозі нової глобальної війни. І я не знаю, що їй може запобігти». Він підняв очі й подивився вгору крізь стелю.

До кімнати зайшла мама.

— Сашенько, — лагідно почала вона. — Ти краще ні з ким не розмовляй на цю тему. Мовчи! Це ні до чого. А то ще прийдуть, заарештують.

— Мам, але ж так не повинно бути! Куди ми котимось?

— І з Богданою, коли по телефону будеш розмовляти, теж не треба це обговорювати. Я прошу тебе! Ти ще такий молодий!

Він сів на ліжко і в розпачі закрив обличчя руками.

— Саше, — шепотіла мати. — Ти ще не розумієш, наскільки все серйозно. На кордоні з Україною вже всім сказали зібрати необхідні речі і підготувати документи для швидкої евакуації. А ночами за містом йдуть ешелони танків і БТР.

* * *

Піднявшись о п'ятій ранку, Саша відстояв багатогодинну чергу в паспортний стіл. До обіду він заплатив штраф і поставив штамп про шлюб. Вийшовши, нарешті, із задушливих вузьких коридорів на вулицю, він опинився на сонці: промені, важко спадаючи на голову, розтікалися спекою по плечах, руках, залазили жарюкою під футболку; гарячий вітерець, обпікав тіло. Бажання пройтися до вокзалу пішки пропало само собою. Він зловив таксі.

— До жд-вокзалу, будь ласка.

Таксист ліниво назвав суму, Саша сів у машину. Кондиціонер у ній працював слабо і не справлявся зі спекою. Саша зателефонував Богдані.

— Привіт! Ну от тепер можеш мене привітати — я офіційно одружений!

— Ха-ха, тримісячне відстрочення закінчилося? Кінець свободі! — почув він її сміх.

— Доведеться оновлювати статус у Фейсбуці.

— Називати мене дружина і люба...

— А тобі мене «мій котик»!

— Як ти там, коханий? Коли повернешся?

— Їду на вокзал за квитком, завтра виїжджаю. Спека стоїть нереальна.

— А я почала читати «Тріумфальну арку».

— Цікаво?

— Так, дуже.

На перехресті таксі зупинилося на світлофорі. Поруч по головній дорозі колоною проходили вантажівки, затягнуті брезентом маскувального забарвлення, і два БТР. «Значить, правда», — подумав Сашко. Богдані він нічого не сказав. Колона проїхала повільно й поважно, зовсім не вписуючись в картину міста, ніби це солдати-заблуканці часів Великої Вітчизняної раптом з'явилися на сучасній вулиці.

У залізничній касі жінка не хотіла продавати Саші квиток.

— Вас все одно не пустять.

— Чому?

— В'їзд російських чоловіків від 16 до 60 на Україну закрито.

Саша витер піт з чола.

— У мене є всі документи: запрошення на офіційну роботу ... і ще у мене там дружина.

— Ну не знаю, спробуйте. Але майте на увазі — можуть висадити!

— Добре. Давайте квиток.

Тим часом Богдана сиділа на роботі, під кондиціонером, і в перерві між зйомкою і монтажем тихенько читала книгу. Читала і не могла відірватися:

« — Що нового у світі, Равік?

Нічого нового, Кет. Світ невтомно готується до самогубства, але ні за що не хоче зізнатися собі в цьому. Усі знають, що буде війна. Невідомо тільки коли. Усі чекають дива. — Равік усміхнувся. — Ніколи ще у Франції та Англії не було так багато державних діячів, які вірять в чудеса!»

«Почитаю Саші, коли він приїде, — думала Богдана. — Невже те, про що говорять всі навколо, може статися? Невже застереження за сімдесят років застаріли, і нам, які знаємо все про ці жахи, доведеться пережити їх знову?»

Сашу висадили на кордоні пізно ввечері. Розмова з українськими митниками тривала понад півгодини, всі доводи розбивалися об глуху стіну. «В'їзд заборонено! Звідки ми можемо знати, що ви не терорист?» Він сидів на дерев'яній лавці біля маленької провінційної будівлі вокзалу. Від неможливості що-небудь змінити хотілося кричати. Саша стримувався. «Як швидко і як далеко все зайшло, — думав він. — Братні народи закрили кордони, рідні брати перестали розмовляти один з одним. Нам розповіли, кого і як треба ненавидіти. І люди одразу забули про кровну спорідненість, про здоровий глузд, про уроки історії. Ненависть так швидко заполонила серця, ніби ненавидіти — найбільш природний для людини стан».