Татьяна Лебедева - Бандерівка

— Що вони зі мною робитимуть? — запитала Богдана.

— Допитуватимуть, — відповіла та глухо.

— Бити будуть?

— Не знаю. Будуть погрожувати, морально тиснути.

— Вони... зґвалтують мене?

— Звідки я знаю, мене поки не ґвалтували.

— А ви давно тут?

— Позавчора привезли вранці.

Питати «за що?» здавалось Богдані безглуздо, вона розуміла, що ні за що, так само, як і її. Від того, що поруч є інша така ж жінка, ставало трохи спокійніше.

— Як вас звати?

— Іра.

— Мене Богдана. Ви теж журналістка?

— Так. Знімала в Щасті, в Донецьку. А тут не вийшло.

— Вас вже допитували?

— Якщо це можна назвати допитом, — усміхнулася вона. — Мене спочатку замкнули в кімнаті в адміністративній будівлі. Десь тут, неподалік, в якомусь селищі. І проводили зі мною роз'яснювальну бесіду. Говорили, що я їхня гостя!

У неї знову вирвався смішок.

— Яка гостя, якщо я сиджу під замком? Потім просто погрожували. Розповідали про хімічну зброю, яку нібито використовує українська армія, зарізаних дітей. Мовляв український військовий іде вулицею, хапає першого ліпшого мирного жителя і розпорює йому живіт. Труп — в одну сторону. Кишки — в іншу. Я просто слухала, нічого не відповідала. Потім перевезли в цей підвал.

Вони помовчали.

— Я навіть не змогла нікому повідомити, — важко зітхнула Богдана.

— Нічого, скоро канал почне шукати. Вони займаються цим питанням, якщо журналіст не виходить на зв'язок.

— Я не за завданням. Я звільнилася перед виїздом.

Час у темряві тягнувся дуже повільно. Сонячні промені не потрапляли в підвал. Тільки з коридору, з-під дверей, продіставалося світло від тьмяної лампи. Зрідка чулися низькі чоловічі голоси.

Богдана встала і пройшлася по підвалу. Він був невеликий, приблизно три на три метри. Але тут же відчула слабкість і знову сіла на стілець. Тривога всередині, як чорна діра, висмоктала з неї всю енергію.

Минуло кілька годин, як здалося Богдані, і її повели на допит. У сусідньому приміщенні того ж підвалу їй направили в обличчя промінь ліхтаря, і високий чоловік у чорній майці і татуюваннях, брязкаючи зброєю, почав ставити їй питання. Розмова записувалась на камеру. Питання були про Правий сектор і Яроша. Богдана нічого не знала.

— Яку ти інформацію збирала?

— Ніяку! Я не на роботі, я їхала до чоловіка.

— Докладно розкажи весь свій шлях, як ти їхала, де була?

— До Луганська на потязі, потім пройшла до центру міста, там мені підказали, як проїхати до кордону, я сіла на попутку і доїхала до митниці. Усе!

— З ким розмовляла? Кому телефонувала в дорозі?

— Та ні з ким! Нікому не телефонувала, тільки чоловікові! У вас є мій телефон, ви можете перевірити!

— Не хвилюйся, перевіримо!

— Перевірте також, що я займалася модою, ніякої політики!

— Не вказуй, що нам робити!

Чоловік схопив її за волосся і потягнув голову донизу. Богдана закричала.

— Вимкніть камеру! — крикнув допитувач.

Через секунду після того, як зйомка зупинилася, той же голос сказав:

— Принесіть ніж!

У Богдани захопило подих.

— Не треба, — сказала вона й заридала. — Я, справді, нічого не знаю! Я все розповіла!

Він грав ножем у неї перед очима.

— Я клянуся вам! Я звичайнісінька дівчинка! Я їхала до чоловіка! Я опинилася тут випадково! — серце колотало так, що голос її переривався.

Він полоснув їй ножем по майці, розпоровши її знизу доверху. На кілька секунд Богдана відключилася. Вона прийшла до тями, коли її вже тягли назад в першу кімнату. Знову посадили на той самий стілець. Богдана віддихалася, стиснула голову руками, намагаючись вгамувати біль.

— Що з нами буде? Нас відпустять живими? — запитала вона Іру.

— Навряд вони будуть вбивати нас, — відповіла та. — Можливо, обміняють на когось зі своїх потім.

— І скільки все це триватиме? — Богдана подумала про Сашу.

Жінка не відповіла.

Від страху думки весь час плуталися. То Богдана уявляла, як не знаходить собі місця Саша, телефонує їй і потрапляє на еленерівця-сепаратиста. Може, у нього вимагають викуп, погрожують? Думала, як напише сенсаційну статтю про перебування в полоні. Про те, що вона може не повернутися, Богдана намагалася не думати. Намагалася. Але виходило погано. Липка, настирлива думка, що це останні дні її життя, повзла, звиваючись отруйною змією, по всьому її тілу. Вона стиснула їй судомою живіт, обвила холодом серце, потім застрягла в горлі противним комом і, нарешті, заповзла в мозок і там розташувалася, обвивши кільцями праву і ліву півкулі. Хотілося знову відключитися. Хотілося хоч щось зробити: зателефонувати, написати, сказати! Але похмура тиша, мовчазна жінка і бетонні стіни підвалу зв'язували їй руки.

Через кілька годин Богдана неспокійно заснула, сидячи на стільці. Крізь сон вона чула, як у камеру хтось зайшов. Тупіт черевиків, копирсання, вони забрали Іру. Потім штовхнули її стілець.

— Піднімайся. Йдемо!

На голову знову одягли мішок. Богдана бачила тільки свої ноги і траву, яка здавалася сірою у досвітньому тумані. Знову її посадили в машину і кудись повезли. На цей раз їхали з нею двоє молодих хлопців, судячи з акценту, росіян. Їм було дуже весело, всю дорогу вони жартували.

— Знаєш, куди ми їдемо, бендерівко?

— Далеко-далеко, туди, де тебе ніхто не знайде!

— Думаєш, ми тебе будемо ґвалтувати ?

— Ні!

— Думаєш, ми тебе вб'ємо?

— Ніі!

— Ми тебе живцем закопаємо! Ха-ха-ха...

Їй зняли мішок з обличчя в полі. Вона побачила перед собою золоту ниву, яка простягалася вдалину до обрію, і небо, залите першими променями сонця. Конвой і машина були в неї за спиною.

— Не оглядайся. Іди, бандерівко! — хлопець гучно харкнув і сплюнув на землю.

— А мій паспорт? — тихо запитала Богдана.

— Нічого не знаємо, вали, — сказав інший, і її в спину підштовхнуло дуло гвинтівки.

Вона рушила й, не втримавшись на ватних ногах, хитнулася назад. Рушниця вистрілила. Богдана скрикнула і впала на траву.

— Я думав: вона зараз кинеться на мене, — заторохтів хлопець. — Вона зробила різкий рух!

Богдана впала обличчям у прохолодну зелень. Так само, як і рік тому, вона лежала в полі не в силах поворухнутися і відчувала, як роса холодить її щоку. Але тепер вона точно знала, що за нею ніхто не прийде. Вона розуміла, що востаннє бачить цю чорну землю, ці молоді травинки, свою тремтячу руку. Відчувала, як під нею розпливається в'язка калюжа. І ось вона вже лежить обличчям у крові. Їй було соромно, що вона підвела Сашу. "Коханий, коханий, я так хотіла до тебе!" Свідомість почала плутатися. Вона намагалася згадати найголовніше. Що ж, що ж вона так і не встигла? Ах, так... «Боже, прости мене за того беркутівця», — беззвучно прошепотіла вона. Птахи на її плечі рвалися вгору.