Татьяна Лебедева - Бандерівка

— Ельвіра, — відповіла вона, спустивши очі.

— Ельвіра, а ти сама чебуреки готувати вмієш?

— Так, звісно! Я ж татарка!

Саша дістав гаманець.

— Ельвіра, у вас тут ціни в рублях, — сказав він. — А у нас тільки гривні. Ними можна розплатитися?

— Можна. У нас дуже багато клієнтів приходять з гривнями. Доводиться постійно переводити в рублі — незручно. Ще й рубль весь час скаче. Але ми ж тепер Росія.

— А ти в Росії хочеш жити чи в Україні?

— У Криму. У нас тут усі родичі, ми не хочемо нікуди переїжджати.

Саша й Богдана дізналися, що мама Ельвіри здає житло туристам. Після обіду вони поїхали до неї. Їх зустрів біленький двоповерховий будиночок із смугастим навісом від сонця і з деревами в діжках біля входу. Зелені дерев'яні двері будинку відчинилися, і звідти вийшла повненька симпатична жінка в бордовому спортивному костюмі. Вона привітно посміхнулася.

— Доброго дня!

— Доброго дня! Скільки у вас номер коштує?

— Взагалі чотириста, але зараз можу віддати за двісті.

— У нас є тільки сто.

— Ні! Ви що!! За сто ніколи не знімете, — вона на секунду завагалася. — Ви звідки?

— З України.

— Заїжджайте! — махнула вона рукою.

— А можна я з вами сфотографуюся? — заплескала в долоні Богдана.

Вона схопилася з місця, підбігла й обняла Діляру. "Тримайтеся", — сказала та і міцно притягла її за плечі.

— Ніхто з нас, кримських татар, не ходив на референдум, — говорила вона, показуючи кімнату. — Нащо? Все до нас пораховано! Ми мирно з українцями жили все життя. А тепер що буде? Свята нам скасовують... не пускають нашого голову Мустафу Джемілєва, велику людину!

У місті було багато військових, «зелених чоловічків», як їх називали, — чоловіків у формі захисного кольору без будь-яких розпізнавальних знаків. Вони патрулювали вулиці по двоє, по троє, їздили у маршрутках. Чи російські це військові чи місцева самооборона — з погляду визначити було неможливо. Над головою, в ясному кримському небі, поруч із сонцем, здійснювали маневри десятки літаків. У всьому іншому місто здавалося мирним: так само прогулювалися дівчата з колясками, сиділи на лавках бабусі, гралися в пісочниці діти.

Богдана присіла на одну з лавок поруч з літньою жінкою.

— Доброго дня! — ввічливо вона почала розмову. — Я перший раз у Сімферополі. А ви корінна кримчанка?

— Так! — відповіла та серйозно і по-хазяйськи. — Місто у нас гарне, давнє. Подивитися туристам багато чого є. Де ви були?

— Поки ніде.

— Тоді рекомендую вам Мармурову печеру. Ніде у світі такої краси ви більше не побачите! Можете взяти тур, там і інші печери поруч є. Усі старовинні, ще доісторичні.

Бабуся казала статечно, з повагою, як радянська шкільна вчителька.

— Як ставитеся до приєднання до Росії? — змінила тему Богдана.

— Та нарешті! Хоч будемо у великій країні жити, а не з бандюками-фашистами, — жінка ніби видихнула і, переставши прикидатися інтелігенткою, стала сама собою. — Що нам ця злиденна Україна дала?

— Але ж це ваша батьківщина. А що поганого вона вам зробила?

— Так бендера ця проклята вся продалася Америці! — баба перейшла на підвищений тон. — Ще трохи — і захопили б нас і всіх перерізали за російську мову. А я іншою не вмію і не хочу говорити! На цьому їхньому «западэнском кудахтаньи»! А ви, дівчино, звідки, чому цікавитеся?

— Я з Києва.

— Не з тих, що на майданах стояли?

— Так, стояла.

— Підемо, Богдано, не треба, — Саша взяв її за лікоть.

— Так ти — бендерівка, розвідниця приїхала! Інформацію випитуєш! Пішла геть, шпигунка! А ще російською говорить, прикидається зі мною, ніби своя!

Саша схопив Богдану в оберемок — вона опиралася.

— Жінко, замовкніть! Ви таку ахінею несете!

— Це ви зрадниця! — кричала у відповідь Богдана. — Через таких, як ви, країна розвалюється!

— Зараз тебе заарештують, фашистку!

Богдана довго не могла заспокоїтися. "Як можна так не любити свою батьківщину?" — всю дорогу повторювала вона. На очах блищали сльози.

Перед сном вони дивилися телевізор. Спеціально російські канали, де повторювали одне й те ж: злочинна хунта захопила владу в Києві, бандерівці лютують в країні, нацистською свастикою розмальовані всі стіни в столиці. Кореспонденти брали інтерв'ю у жінок, які розповідали, що своїми очима бачили, як по-звірячому зарізали москаля. Телеведучий погрожував перетворити Америку на радіоактивний попіл.

Саша встав і мовчки вимкнув телевізор. Його фізично нудило.

— Будь ласка! Давай подивимося ще! — попросила Богдана.

— Побережи свої нерви. Від цього можна збожеволіти.

Вони випили теплого чаю.

— Якби Вася знав, як зрештою все інтерпретують, — Богдана заплакала.

Україна програла інформаційну війну. На жаль, це факт.

Вночі Богдана здригалася уві сні. Кожні п'ятнадцять-двадцять секунд її тілом пробігала судома. Саша не міг заснути. Він лежав і рахував секунди між її здриганнями.

* * *

— Борис, привіт! А ви ще влаштовуєте зустрічі по середах? — Богдана не бачилася з Борисом і Свєтою з січня.

— Ні, але ви можете прийти, — голос у трубці пролунав глухо.

— Добре, тоді ми заскочимо ввечері до вас!

— Ну не до вас, а до мене, — відповів він у той момент, коли Богдана вже натискала відбій.

«Що він мав на увазі? — подумала вона, — Свєтка кудись поїхала?» Але телефонувати знову не стала.

Увечері Борис відкрив не відразу. Довелося набирати його на мобільний телефон. Почувся шерех, гуркіт, довге копирсання, і двері відчинилися. Борис стояв в отворі скуйовджений, мружився, мовби тільки-но прокинувся. На оці все ще лежала пов'язка.

— Привіт, брате! Чого не відкриваєш так довго? Спав чи що?

— Намагався трохи прибратися, у мене тут гармидер, — на Сашу й Богдану війнуло алкоголем.

У квартирі дійсно було брудно. В очі кидався товстий шар пилюки, вона була на підлозі, на полицях, комп'ютері, телевізорі; під ногами рипів пісок, занесений черевиками з вулиці; абияк валявся одяг. Навіть картини на стіні, здавалося, висіли криво. На кухні з мийки стирчав немитий посуд, ніби страшний монстр намагався виповзти з каналізації. Все це виглядало гнітюче.

— А де Свєта? — запитала Богдана.

Борис відкрив кватирку й запалив.

— Пішла, — він спробував узяти жартівливий тон. — Кинула мене, обізвала дибілом й ідіотом. І більше тут не-жи-ве.

Під час довгої незручної паузи Борису знову стало важко дихати і засвербіло в районі перенісся. Він зібрав усі сили, щоб стриматися.

— Але чому? — розгублено промовила Богдана.

Сашко розумів, що відбувається, ще менше. Він пам'ятав, що два місяці тому намагався піти Борис, навіть зібрав свої речі. Але Свєта його тоді втримала.

— Чому? — Борис глибоко затягнувся. — Через політичні розбіжності. Ха! Поїхала додому в Крим змінювати український паспорт на російський. Тепер вона росіянка! А я їй сказав, що ненавиджу Путіна за те, що він зробив з нашою країною. Всією душею ненавиджу його, загарбника, Гітлера, тепер ще й за те, що зруйнував мою сім'ю.